БОРИСЛАВ – BorysLOVE – Борись Любовію!

Вечір неквапом сповив як дитя всю діброву,

шепіт Лошані у сутінки тихо сховав.

Струни смерек завели колискову:

КадубЙова співа – заспав Борислав.

Де ти, чернечая пристань? Чи Гукова гора?

Чи Городище, чи Буковиця чи Потік?

Шляхом на Тустань паломнику Дух Твій говорить

про щедроти Творця, що пребудуть вовік.

Крильми молитви одкрий небо над Городищем,

вільно полинь над Раточиною до зірок:

з Губич до Бані й на Мразницю вище і вище,

де засмічений плаче старенький ставок.

Карпатській Брамі бук-велет ўповів тайни парку –

як бойки-лемки рятуют предвічну красу…

Місячний джміль зачепився за хмарку

і збира для «Нафтусі» молочну росу.

Десь на Волянці горить немовля: вірус дусить…

Немічний плач рине з вікон у сяйво зірок…

Сьому вже ніч за онуків чуває бабуся,

бо Любов – так і знай: се подвиг в ім’я діточок!

Тисменицю запалило світанкове море

світлом очей, що стрічають русинську зорю.

Пора закоханих… Небо слов’янам говорить:

«Немовля новий день, я за тебе молю».

Древня обитель Карпат родом з Вічної Слави –

місто, де Бог одкрива Правду понад усе

Отчая Слава, Любов, Мир, що завжди є з нами…

Я люблю тебе, знай, Бориславе, і вдячний за це!

Володимир Рошко:

ПРИЙШÔВ СЯТЫЙ МИКОЛАЙ
Цімборо́ве на́ші ми́лі!
Ни́ська вшы́ткі серенчли́ві
Будеме́, бо Микола́й
Лю́бить нас і лю́бить Кра́й!
Ка́ждого обдарова́в,
Доброты́ дара́бчик да́в
До́ґде яннôму́ із на́с.
За́сміймеся, прốшу ва́с!
Янно́ дру́гого любі́ть,
Ба́втеся і веселі́ть!
Бо ни́сь ся́то не просто́є –
Дуже доброє, сятоє.
Прийшốв Сятый Миколай,
Бо честує нас – се знай.

Ніна Петрик: День за днем, за роком рік –

Все кТи уже дудись завжди несеться…
о цього звик:

не усім усе вдається.

Хтось мріє про таке життя,

коли є їжа завше в хаті,

коли здорова вся сім’я –

тоді вони і є багаті.

А хтось має аж понад все,

і їм так важко угодити,

замало їм і те, і се:

хочуть у золоті ходити.

Хоч є усе, та тоскно це:

і крихти хліба пожаліють,

А істинно щасливі все –

хто інших цінувати вміють. (2016)   ілюстрації-ескізи  Діани Дерев’янко, БорисLove

МАМО, НЕ ПЛАЧ! 

Мамо, молю, не плач,

гірше вже не буде…

Мамо мене пробач,

але вмирають невинні люди.

Треба мені іти захищати

свою рідну хатину.

Іду, мамо, я боротись

за рідну свою Батьківщину.

Бачиш, мамусю, війна…

Знаю, що тихо ридаєш…

Я пишу тобі цього листа,

я вернусь, бо ти на мене чекаєш!

УКРАЇНА — МОЯ ЗЕМЛЯ!

Моя земля — моя РОДина,

де квітне червона калина,

де гори, ліси, полонини –

все це зоветься — Україна !

Там люди усміхнені й добрі,

щирі, душевні, хоробрі…

Хлопці у нас справедливі,

а дівочки – ніжні й красиві! (2014)

МІЙ КРАЙ  

Ялинки, дуб, ромашки в полі,

і та замріяна тополя…

І гори, ліс, лани, поля –

усе це люба й неповторна

предивна, Божа і просторна

Отцюзнина моя!

Я тут РОДилась і живу,

люблю цю жваву, дзвінку, голосну,

РІДну домівку свою! (2015) ілюстрації-ескізи  Діани Дерев’янко, БорисьLove

РІДНОМУ ЄДИНОМУ

У саду серед трав, степів і дібров

проводжала свою я любов,

проводжала любов у далекую путь

і шептала: “Мене не забудь”

– Я до тебе прийду уві сні,

я тобі пісню заспіваю,

і згадаєш слова мої:

бо на тебе одного чекаю! (2016)

УКРАЇНА

Чужих на Україні не буває:

хто з нами є, той вже не є чужий.

І хто в тяжку хвилину нас оберігає,

і молиться за тих, хто на війні.

Чужих на Україні і не буде!

Ми будемо боротись до кінця

і правду, правду будуть знати люди:

хто не одного поховав уже бійця. (2016)

Христинка Дубленич:   ХРИСТЕ, ІСУСЕ!

За нас розп’явся на хресті та муки тяжкії терпів,

З анас віддав Своє життя, три рази під хрестом умлів.

За нас страждав і біль зносив, кров дрогоцінную пролив,

Щоб злобний світ перемогти і всіх нас од гріха спасти.

Христос умер – пішов до гробу,

щоб небо одчинилось нам

Творець усього світу Сам

вказав нам правильну дорогу:

Страшні ці муки Бог терпів,

Коли вбивали цвяхи в тіло,

Коли під хрест ішов і млів,

Аж сонце з жаху потемніло:

Уздріло, як Господь страждає –

Спливає кров’ю, тілом знемагає.

За нас, людей, що нагрішили

Гріхом Ісуса до хреста прибили…

Як страждає пресвятеє серце,

Що бачить людську злобу, гріх…

А Він – люблячий Господь

Прагне спасти Він нас усіх.

О, Ісусе милий, славим твої страсті,

Не дозволь же нам у гріхи упасти,

Не дозволь, Ісусе, молимся, благаєм,

Ти – наше Спасіння, це ми добре знаєм.

НАШ КРАЙ – НАШ РАЙ

Кохаю дорогий наш край, що Україною зоветься,

Бо це мій дім, мій рай – тут легше серце б’ється.

Тут дихаю на повні груди, живу у цій барвінковій красі,

Тут народилася і тут помру – на рідній вкраїнській землі.

Світ широкий, незнані краї… Цікава стежка кожна, але ж до рідної землі збайдужіти не можна!

Люби, мандруй, живи, хоч океан перепливи, тільки стежину назад пам’ятай В Отчий дім – у свій рай. (2016)

     До Небесної Сотні

Помолюсь за наших вкраїнських героїв.

За тих, хто гине досі в нещасному бою,

Кого наздоганяє куля страшна,

Хто не боявся і йшов до кінця.

Помолюсь за тих, хто до дому не повернувся.

Хто у вічність назавжди відійшов,

Хир відважно й так сильно боровся

За волю, свободу й народ.

Помолюсь за вбитих, за Україну,

Яка стогне під ярмом руїни,

За тих, хто стояв у сніг і мороз,

За нашу Україну і її народ.

Помолюсь за вас, мої брати,

За вас тільки мої молитви,

Помолюсь ща вас, герої, ті, що на небесах

Достойно пройшли свій шлях.

Ви так любили волю й народ, не боячись смерті, ані погроз.

Ви стояли до кінця, зброєю була вам правдонька свята!

В ім’я Правди й України розірвалися ваші серця,

Помолюсь і ти помолися зі мною, Україно,

Встань, підіймись з неволі й руїни!

Хай лине молитва твоя в височінь!

Там, де душ загиблих все щезає тінь,

А слава героїв не знає кінця,

Хай в пам’яті українців не зна забуття!

Моліться за них, люди всієї землі!

За тих, хто поклали з аволю життя своє!

За тих, хто надіялись , вірили, любили

І життя своє на жертовник волі положили.

Хай покояться з молитвою і миром,

Пам’ятатимуть про них у віках,

Вони у бій за свободу пішли,

Подолавши жах і житейський страх.

Помолю щиро-щиренько, від усього свого серденька.

Хай лине молитва в далекі небеса

Молитва вкраїнська, молитва свята!

ВОЇНИ – ВІТЧИЗНІ

Червоні маки відцвіли й на землю пелюстки упали…

Душа болить за неньку Україну і за героїв, що за неї повмирали.

Червоні маки відцвіли так само, як і молоде життя

Отих сміливців, що на смерть пішли заради нашого щасливого буття.

Упав червоний цвіт, неначе кров – щойно упав і воїн мертвий в полі…

Зосталася до Україноньки любов – Любов’ю і довірив серце долі.

Упав. Помер за тебе, Україно твій син, твоє любе дитя,

А ти й досі у руїні – хай воскресить тебе молитвою життя.

СЕЛО

За селом притишилося літо, серпневі оддавши всі права.

Тихо в’януть останнії квіти і на полі жовтіє трава…

Ще вечори теплі красою милують

І ранки чисті росяні,

А літо світом вдаль мандрує:

До нас золотокоса скаче на коні.

Десь там, далеко, на просторі

Відлуння літніх ще громів…

У небі птиць дзвінкущий спів

І манять собою лани неозорі.

А до зими ще так далеко,

Ще тільки літо відцвіло,

Ще не збираються в вирій лелеки

В сонячних променях купається село.

МАМІ 

Мамо, ти сонце мого дня, ти для мене – вечірня зоря.

Над усе тебе я люблю, пробачай все ти доню свою.

Мамо, ти  – небо, до якого зводжу очі,

Ти – молитва, яку шепочуть уста,

І навіть серед темної страшної ночі ти для мене надія одна.

Мамо, ти  – дерево, до якого прихилюся,

В житті під час негараздів й біди.

Бо ти одна все простягаєш руку й кажеш: «Не бійся, дюно, йди сюди». 

З тобою перший крок зробила і вчилась пізнавати цей чудовий світ,

З тобою мріяла, вірила, любила – ти запалила в серці цей чарівний цвіт!

Мамо, ти теплий вітерець, що огорта мене,

Коли в житті посуха, спрага і зневіра.

Мамо, ще раз кажу, як я люблю тебе

Свідками завше нам любов, надія, віра!

Мамо, ти навчила мене жити, пізнавати істину й любити красу,

Зло не чинити, а добро творити – твої поради я через життя несу.

Мамо, ти для мене наснага єдина, будь зо мною повік назавжди,

Мов безсмертна цілюща краплина святої животворящої води.

Щире серце й натруджені руки, лагідна усмішка, ніжнії вуста –

Зі мною твій образ навіки, матусенько найдорожча, свята.

Мамо, твої очі, мов частинки вді неба, що манять красою своєї блакиті…

Здається більше нічого не треба – тільки-но б ти була поруч щомиті.

Мчить час швиденько, немов на коні, спливає потроху коротке життя,

А яще і досі співаю пісні, що ти нас навчила, матусю, моя!

Мамо, ти мій друг, моя святиня, ти моя фортеця і душа,

Ти моя маленька Батьківщина, а я частинка тебе – доня твоя.

Мамо, хай звучать для тебе пісні, хай життя твоє буде довгим, щасливим,

Щоб можна було доні твоїй линути до тебе щомиті, щохвилі. (2016 Христина Дубленич)

Галина Британ:
Вночі тихенько стану на коліна,
З тобою, Господи поговорю,
Як сильно люблю свою Україну
Як же ненавиджу оцю війну.
Як рветься серце за синів – солдатів
І як шматують душу ті думки
Про біль пекучу що терпить та мати,
Яка простилась з сином назавжди.
Я розкажу тобі, Ісусе щиро,
Як мрію про закінчення війни,
Як хочу я для України миру,
Щоб вже не омивалася слізьми,
Щоб ті поля якими їздять танки
І навісніють гради у вогні,
Знов зустрічали радісні світанки
Росою на квітучім килимі.
Щоби птахи весною прилетіли
На вільну і квітучу Україну…

Я попрошу Ісусе в Тебе, Милий,
Опіки тим синам що на війні
Хай ангели до них летять на крилах
Оберігати їхні ночі, дні…
Нехай зима морозами не тисне,
Щоб не замерзли воїни добра,
Що на воротах миру у Вітчизни…
Хай пропаде загарбницька орда!
Поговорю з Тобою я, Ісусе,
А потім ще до ранку не засну…
Я знаю, біля мене ти, все слухав,
Ти проженеш загарбницьку орду
І завтра на світанку золотому
Ми всі прокинемось із того сну
І зустрічатимемо всіх синів додому
І вільними стрічатимем весну!

І зацвітуть волошками простори
І защебечуть солов’ї в лісах –
Не буде більше ані сліз ні горя,
Замайорить жовто-блакитний стяг!
Усюди в кожнім домі, в кожнім місті
У вишиванки заквітчається земля
І буде чутно, – “Слава України –
Христові Слава, честь Тобі й хвала!”

Вночі тихенько стану на коліна,
З Тобою, Господи, поговорю,
Як сильно люблю свою Україну
Як же ненавиджу оцю війну.

священик Михаїл Коник: П’ЯТЬ ІСТОРІЙ ПРО ДІТОЧІ ДОЛІ

1.

Чи Ви бачили мою маму?

Якось восени приїхав в один із інтернатів на Львівщині. Ще на воротях зустрів мене гарний чорноокий хлопчик із запитанням: “А чи бачили ви мою маму?” Наче блискавиця пронизала моє серце. ЩО відповісти? Як погляну в очі дитині? намагаєшся щось пояснити… хлопчині який на воротях виглядає МАТІР!
Коли познайомився з ним, дізнався що звати Іванком, і що всі свої 10 років він живе в інтернаті. Він жваво проводить екскурсію по “своєму будинку”, адже тут кожен закуток до болю знайомий. Не забуває провести мене до кожного свого ‘сусіда’, а їх там багато, хтось не ходить, не розмовляє… у кожного своя біда. І кожен з них тобі радий!
Іванка мама залишила ще у пологовому будинку. Він ніколи не чув материнских колискових, ніхто його не леліяв, не гладив по голівці. Він не знав “материнських ласкавих обіймів”. Але він чекав…чекав із народження. Плакав, що мама не приходить … наче змирився… Іванко розповідає, що кожнісінького дня вслухається у кроки на коридорі… Надіється, що на порозі інтернатного закладу з’явиться – та єдина, яка забере його додому! “Мама ж прийде?”
Час спливає і потрібно прощатися з дітками. Іванко проводжає до воріт. Прощаючись він сказав: “Коли ви побачите мою маму, предайте їй, що я її чекаю!!! Я її ЛЮБЛЮ!”

2.

Інтернат… Зайшовши на подвір’я закладу, на зустріч вибігає гурт хлопчиків, вигукуючи: «А до кого ви приїхали?». Розумієш, що кожен з них так очікує почути: “До ТЕБЕ!”. Образ того, кому можна розповісти про те, що прочитав перше слово, навчився плавати, чого ж побився із хлопцями живе у їхньому серденьку.
Серед дітвори зауважив хлопчину, який стояв трішки осторонь та спостерігав за тим, що відбувається. Знайомимось… – звуть Артур. Він і супроводжує мене у кабінет директора.
Йдемо довгим коридором, він бере мене за руку із гордістю киваючи до своїх друзів – мовляв, це приїхали до мене!
Розпитую директора про життя Артура. Йому 12 років. І він вірить, що мама знайде його. Директор ділиться своїми спостереженнями, і розповідає, що заклад розшукував маму Артура, але ниточка обривається в одній із жіночих колоній нашої країни. Записую ці дані собі у нотатник. Ще не одну історію чую від керівника закладу, але перед очима бачу Артурові очі … і тепло дитячої руки.
Повернувшись додому, спілкуючись із дружиною, прийняли рішення – спробувати шукати рідну маму хлопчика.
Диво стається завжди несподівано! Минуло півроку… і по справах довелось приїхати в одне із сіл Дрогобицького району… Одна із жительок села розповідає новину – тут у нас одна з колонії повернулась! ОДНА… за описами сходить на маму Артура.
Зустрілись із жінкою… З обережністю розповідаємо їй історію Артура. Жінка у сльозах згадує, що вона 12 років тому народила кволенького хлопчик, їй навіть не приносили годувати дитя. А через два дні їй сказали, що хлопчик помер… Її життя було не з простого. Жінка через 2 роки народила дівчинку (до речі, коли ми розмовляли, Таня на кухні готувала вечерю). А потім вона захищаючись, штовхнула п’яного чоловіка, який її домагався, він впав і, вдарившись у голову, помер на місці. Потім був суд, після чого довгі вісім років тюрми…
Перевіривши всі дані і по пологовому будинку, і по колонії, а згодом і по інтернату, ми переконались, що мама Артура знайшлася.
І ось, наступила трепетна мить – мама їде до сина. Всі хвилюються…жінка по дорозі мовчить…Коли ми під’їхали до воріт інтернату, вона розплакалась… сльози лились рікою…Заспокоївшись трішки, жінка вийшла на ЗУСТРІЧ …
Артур ніч перед зустріччю не спав… сидів на ліжку, притиснувшись до подушки. Зранку, розповідають вихователі, він намалював у альбомі букет квітів – ДЛЯ МАМИ! Він так давно про це мріяв, уявляв… Думав, що він скаже, чи зрозуміє його мама, чи любить вона його… Його гарненько причепурили…Хлопчик стояв біля вікна, як вкопаний… А за спиною зібрались інші діти інтернату…
Ще з воріт ми побачили в одному із вікон Артура… Жінка зупинилась, прошептала: Це він?! Наче запитуючи, чи стверджуючи…
Жінка тремтіла, вони обійнялись і мовчали…
Усі мовчали… Навіть галасливі хлопчаки притихли…
Зустріч ЛЮБОВІ, така солодка мить для всіх.
Материнська любов не знає меж, материнське тепло…
Хлопчик повернувся додому, це свято ЛЮБОВІ!
Хай щастить тобі, мій любий маленький Друже!

3.

Маленька трьохрічна Марічка змушена покинути рідну домівку і відправитися в інтернат. Такий вердикт винесло суспільство. Ще задовго до цього випадку, заїхавши у це село, сусіди скаржилися, що мама не доглядає за дитиною. Дитя ходить голодне по селу. Вони настійливо рекомендували забрати її в інтернат. І ось до будинку під’їхала державна автівка, і за постановою суду державний службовець виконує свою службу.
Мала Марійка не розуміє що відбувається, куди її забирають від такої дорогої мами. Мама в неї асоціюється з життям, і це зовсім нічого, що вона частенько голодувала, в їхній дім приходили незнайомі дядьки…Це нічого, що вона маленька подовгу намагалася розбудити маму, яка спала на підлозі, просила їсти, а потім, розуміючи, що нічого не вийде, пригорталася до мами, і так засинала. В цей момент їй здавалося, що мама пригортає її до себе, вона своєю голівкою, немов кошенятко, пестилась до брудної материнської руки. Це були хвилинки щастя маленької Марійки.
А що відбувається зараз. Якійсь чужі люди беруть мене на руки, обіцяють відвести туди, де їй буде краще. Але чи буде їй десь краще, як біля рідної?
Слова матері як грім разять у серце кожного: «Та забирайте її, не потрібна вона мені!»
Марічка плакала, намагалася втекти, вчепитися за мамчину спідницю, та ця пхнула її лишень ногою…
Машина рушила з подвір’я. Можливо Марічка назавжди покидає свою рідну домівку. В її маленькій голівці пропливають страхи, її назавжди розлучають з мамою. Що буде далі?
Ще трохи і вона виїде за село. Дитина плаче, а потім схлипує і замовкає. Ні, вона не заснула, вона озирається у віконечко, за яким все далі і далі лишається її мама.
Це біль, який так тяжко зранив маленьке дитяче серденько. Він закарбується на все життя…
Швидко мчав автомобіль і ось Марічка приїхала там, де є це обіцяне «краще». Але чи буде воно кращим, коли тут не має МАМИ!

3.

Вона говорить СЛЬОЗАМИ…
Вже скоро літо…Діти з галасом граються на вулиці.
– А давайте з нами пограємо в піжмурки – гукає мене білокуре дівчатко.
– Добре пограємо, я «жмурю», а ви ховайтеся.
І почалася гра. А потім була ще одна, і ще одна, і так аж допоки не покликали обідати.
Після обіду я вирішив прогулятися парком, що розкинувся своїми старими давніми буками біля інтернату. Вони бачили багато: і старого польського графа, який любив насолоджуватися тутешнім ландшафтом, і монахів, які згодом тут несли свій чернечий подвиг; і сльози дітей, які ще від радянських часів посилилися тут.
Неподалік бачу альтанку, де зібралися діти. Вони інакші, не такі як усі…Ці діти на інвалідних візочках… Сюди привезли їх нянечки, щоб дихали теплим весняним повітрям. Їм так легше, – кажуть їхні доглядальниці.
Який подвиг несуть ці люди! Кожного ранку вони приходять не просто на роботу… а на СЛУЖІННЯ! Кожна мить робочого дня – турбота про дітей з “особливими потребами”, яким так необхідно завжди бути з кимось!
Боляче… Боляче споглядати маленькі тільця покручені хворобою… ось дівчинка, у якої не ходять ніжки, а ця без пальчиків на ручці, а інша – без руки… Вони намагаються посміхатися, зауваживши мене.
Наважуюсь підійти ближче. У грудях “пече” контраст – ось дівчатка, які бігають по зеленій травичці і дівчатка… які НІКОЛИ у житті не робили ПЕРШИЙ КРОК! Яким іноді потрібно докласти зусиль, щоб промовити слово!
Я підійшов до інвалідного візочка, на якому сиділа дівчинка без ніжок…Мабуть, нам ніколи до кінця не відчути той внутрішній біль і смуток дитини, яка не має ніжок! Погляд… тільки поглядом вона долучається до дитячих забав. І ми зустрілись поглядом…Голубі очі.. вдивляється… чи запитує… а, можливо, просить про щось дуже важливе для неї… через хворобу вона не розмовляє. Вдивляємось разом у небо… Воно таке ж голубе, як її очі! і безмежне… як відкрита дитяча душа. Я обняв її і вона посміхнулася своїм беззубим ротом.
Прямую до будинку, де мешкають «лежачі» діти. Тут ще групка дітей, яких чомусь ще не змогли вивести на вулицю, а у кутку на ліжку лежить дівчинка Галинка. Як розповідають мені нянечки, вона від народження і до тепер лежить нерухомо… а їй зараз 28 років. Вона лишень дихає і водить очима. Нянечки її переодягають, перевертають з боку на бік, щоб не було пролежнів, а вона ніяк не реагує… тільки водить очами…
Що вона думає? Підходжу до неї і беру за руку… її очі зупиняються на мені, ніби намагаються впізнати. А може вона розуміє, що я священик? Не знаю! Я розповідаю їй про Бога, який як люблячий Батько очікує нас у райському світі. А вона – неначе там, наче бачить Його… стаючи вісником Божественної любові до нас!
Це було дивовижне спілкування… Галинка так багато РОЗПОВІЛА мені БЕЗ СЛІВ! … З її очей покотилась сльоза. Я не можу описати як і про що дівчинка думає, як сприймає…але зрозумів, що у її грудях б’ється велике СЕРЦЕ! Б’ється – тому що є ті, які ставляться до неї не як до непотребу, а як ЛЮДИНИ!
Галинка ГОВОРИТЬ СЛЬОЗАМИ…Я вірю, що це сльози любові, сльози вдячності людям!
Така поїздка породжує мовчанку… Погляд у небо…

4.

5.

Повернувся, щоб змінитися.

Вперше зустрівся з Богданом, коли у хлопця померла мама, на той час йому було 8 років. Хлопчик поступає на навчання в інтернат. Оскільки у свідоцтві про народження дитини окрім мами, записаний батько, розпочинаються пошуки тата…
Проходить час і тато знаходиться. Як виявилося, він чех за національністю і проживає в Німеччині. Батько приїжджає в Україну, в останнє він бачив дитину, коли йому було 2 рочки. Він знайомиться з Богданом по-новому, просить щоб його не позбавляли батьківських прав, пише заяву про влаштування дитини в школу-інтернат, і знову їде від дитини…іде на довго…
Проходять роки… хлопець виріс… йому 15 років. Тільки закінчивши школу, поступив на навчання в ліцей. В хлопчика не тільки не було статусу і матеріальної допомоги, він не отримував й жодних виплат. Його життя проходило у випадковості…він жив впроголодь.
Одного дня він вирішив повернутися в інтернат, але не навчатися, а вночі, щоб таємно проникнути в їдальню… взяти без дозволу печиво, сік. Хлопець хотів їсти…Через цей випадок він потрапляє у відділок ще тоді міліції, де на нього заводять справу.
Як тільки справу передали в суд, так хлопець знову йде на “подвиг”. Цього разу він вночі проникає у приватний магазин. Там нічого не бере, лише чекає приїзду міліції, заявляючи своїм проступком, що він Є, ТАКИМ,ЯК БАЧИТЕ, він потребує нашої ЛЮБОВІ.
Суд був призначений, але батька у нього не було. Тоді ми знову зустрілися… Я взявся допомогти дитині. А дальше ще один суд. Прокурор не на жарт обіцяв засадити його за грати. Вдалося переконати вельми поважний суд і дати хлопцеві можливість змінитися. Суд присудив 2 роки умовно.
Згадую в ці дні йому виповнилося 16 років. Моя сім’я святкувала з ним день народження. Він розпитував навіщо на торт свічки і цифра 16? Для чого збиратися разом у кафе? А потім пошепки сказав, що такий день у його житті вперше…Чи можна мені зберегти цифри напам’ять?
Опісля була реакція несподівана – хлопець зник… протягом місяця…Шукали…Чекали… Повернувся у порваній одежі і взутті… Але повернувся…! Повернувся, щоб змінити себе і своє життя!”

Архип Вузол: НАШІ СВЯТИНІ

Вівтарик давного скиту “Чорний вир” на Святій горі АФОН

На фото – чесні останки козака Пантелеймона зі скиту «Чорний Вир» на Святій Горі АФОН. Нині цю обитель українські вчені віднайшли у руїні і відновлювати її передусім нам із вами – молитвою та покаянним добрим ділом Христа ради.

Ці символи – Життя і Вічність наші прадіди завжди поважали і не дозволяли собі жодних татуювань та перекривлянь на цю тему. Саме по собі татуювання – гріх проти здоров’я, проти власного тіла, яке Господь дав кожному у тимчасове користування і у Воскресінні спитає з кождого  – як дар Божий цінувався? До нашої ери татуювання наносилися на раба, щоб був знак влади над ним… Тепер одурені підлітки пірсингом та татуюваннями запродають себе нечистим думкам. А неповага до символів прабатьківської древньої культури (святі мощі, чесні останки) карається ангелами Божими.

Деколи один тільки дотик до святині здатен зцілити хворого чи порятувати страждаючу душу, а коли з вірою ми приносимо молитву Богу, то так само – як страждаючі тіснилися довкола Ісуса, щоб тільки доторкнутися до Сина Божого – уже два тисячоліття поспіль Христос освячує мощі святих Божих і через них, через будь-які речі матеріальні освячувати нас, знищуючи хворобу та забираючи в людей погані помисли чи біль.

Най же кожному з нас мудрість Творця дарує совісно-тонке чуття поваги до святині і тоді наші молитви і справи щирого серця окрилять нас відвідати з школярами і студентами печерні храми Київської Лаври, церкви на козацьких могилах Журавлихи під Берестечком, обителі в Лядові, Мукачевому, Углі, Нанково-Іза, Міжгір’ї, Сваляві… А чудеса Божі допоможуть нам у спасінні душі.

Інна Вітюк і Тарасій Русевич

ПІСНЯ ПРО НАШУ ШКОЛУ

Створив Ти, Боже, нашу школу,

така в Карпатах лем одна!

Усі ми тут не випадково:

аби всі були ми здорові,

щоб діти наші з Богом нові

завжди прославили Христа!

Разом прославили Христа!

Та ось настали холоди.

Напали віруси на школу,

але з молитвою завжди

перемагаєм знову й знову!

На Тустань, Урицьку святиню

дорогу школа одкрива

і зцілення джерела дивні

“нафтуся” дітям зберіга.

Як наші села взяли ймення

в монастиря це БОРИСЛАВ,

й ти, наша школо, в кожноденні

Христа чудес на всіх прослав.

Усі співайте разом з нами,

із бориславськими дітьми!

Най щастя Боже буде з вами –

би всі здоровими були!

Інна Вітюк і Тарасій Русевич

ВОЛОНТЕРАМ КИЄВА

Колись Кий, Хорив, Щек і Либідь

сім’ями прадідних слов’ян

Коло ріки нам присвятили

село-гніздечко — чудо-стан.

На славу Богові Славутич

ріка гостинно прийняла

човни, плоти й пороми згодом…

Так квітка РОДу розцвіла.

Тепер пелюсточки Любові

святої як Сам наш Творець

правнученята Кия Львову

та всім Карпатам до сердець

несуть у доброчиннім гарті

в молитві та трудах своїх

аби лиш були того варті

всі українські школярі!

Нам композитори й поети –

як ось і Леся Горова,

із отцем Влодеком на злеті

й ТрьохБратскими так воздвига!

“Серця в долоньках” кожду зиму

на Стрітення у Борислав

готує іспитову днину,

щоб кождий добровольцем став.

Учімось, сестри-браття як нам

у волонтерстві підростать –

буде й у наших школах свято,

се робить Божа благодать!

Назбиравім травы, попуд снігом,-
пак туй квітне: цілуй та моли…
Пуйдем дівочко, дружинко рідна,
грянем долу сяк покотом мы.
В межеділи потук муцно стогне,
штось лопоче каміням, біжыть,
смаком труськы тягне полонынов,
тов зымльов, што нам прадід лишыв… (Юр Томан) 

Бурлит каламутна ріка:
звыває і пінит габами,
повінь пришла листова
проливными напита дождями.
Із гур потучками дулу
уперто вказуя рисы,
звертая в зворах валуны-
до самої матиці Тисы.
На плесови крутиль вершит!
Затоны без края широкі,
і берега зорвана рыть…
і ямы бездонно глыбокі.     (John Buzash)

Сяк писали прадідикы наші: Стефан Ковалів, Володимир Бірчак, Духнович, Франко, Стефаник, Чайківский, Шашкевич і всих русинів козацких соборна когорта! Плекайме сі древні говірки єдної МОВИ!

Ни кличте ня ід собі ни зовіт ня,
бо шуга я ни вбернуся до вас.
Старі світы де быв і жив колись я,

Хоть і настырливо манящый чую глас.

Манит ня фурт вта сторона нирудна:
видко судьба така у русина,
болит ня в сирці й дыхати-ми трудно
но моя ми май мила сторона.

Я буду жити туй на сих просторах,
де вітер свище де русинськый дух,
моя зимля у сих Карпатськых горах
забыти бым ніколи ї ни змуг.

Бо туй всьо моє туй жию і дышу
дыханієм зимної красоты
в любви порывах ревновати мушу,
Отцюськый край вд чужої доброты.

Гріх – нилюбити зимлю материнську,
она внас все останеся одна,
а вты світы старі може й май ліпші,
но моя вто є моя вна сята.
В далекум краї там за океаном
душа ревала моя і любов,
наружу з сирця рвалася вулканом,
бо страшно бановавім за тобов.

Йван Бинячовский 2016

=-=-=-=-=-=-=ПІСНІ ГУРТУ асоціації “КОВЧЕГ” та “КАНОН”-=-=-=-=-=-=

Автобіографічна замальовка Тараса Андрусевича  “СОН”