автор – АРХІМАНДРИТ НЕКТАРІЙ   (АНТОНОПУЛОС) 

Переклад з новогрецької та російської

Свято-Вознесенська Банченська Лавра, Видавничі Відділи Мукачівської та Хустської єпархій УПЦ

Рекомендовано до друку та розповсюдження

Видавничою Радою Української Православної Церкви

Ця книга присвячується новомученикам, які великим подвигом у важкі часи засвідчили своє сповідництво*.

Най мою скромну працю прийме Господь водночас визнанням поваги до благочестивого народу  – русинів, русичів: білорусів, українців та росіян, котрих я відкрив для себе і живій вірі їхній ся подивував. (Архімандрит Нектарій)

ПЕРЕДМОВА

Частенько чуємо довкола, та й самі кажемо про когось «добра людина» або «недобра людина». Себто ділимо людей на «добрих» і «недобрих», висловлюємо якісь судження на основі власних оцінок. Проте така звичка є противної Богові і Церкві. По-перше, у нас немає такого права – судити ближніх, оскільки ми знаємо їх дуже мало і тільки за зовнішніми проявами; нам невідомі глибини їхнього серця. По-друге, для Церкви не існує «добрих» і «поганих», але є люди всередині Церкви і поза нею. Лишень перебуваючи у церковній огорожі, ми можемо сподіватися на спасіння. «Поза Церквою нема спасіння», – каже нам святитель Кипріан Карфагенський.

Ісус Христос прийшов у світ не для того, щоби навчати якоїсь нової філософії, і не для того, щоб привнести ще одну релігію до вже існуючих. Він заснував Свою Церкву, Боголюдське Тіло, всередині якої людина спасається. Відповідно, якщо хтось дійсно прагне спастися, то немає ніякого іншого шляху, як тільки стати членом Церкви, як привитися до Тіла Христового. Це наше єднання з Церквою здійснюється через Таїнство Хрещення. У цьому Таїнстві ми відрікаємося од диявола, його діл, його служіння, його пітьми і з’єднуємося із Христом, стаємо членами Його Церкви. Іншими словами, ми стаємо дітьми Бога Отця, членами Його Родини, браттями і сестрами іншим християнам.

Всередині Церкви, по благодаті Божій, ми починаємо духовний шлях, мета його  – наше вдосконалення, наше обоження. Однак від не радіння та через гріхи цей духовний шлях може перерватися і не раз. Нашій падкій природі притаманно забувати дари Отця та Любов Божу, випускати з пам’яти обіти, які ми давали при Святому Хрещенні, підпадати під рабство гріха. Але ж Человіколюбець Бог, знаючи наші немощі, дає нам можливість знову і знову повертатися до Нього, виправляти шлях свій, зцілювати свої рани. Це якраз і відбувається у Таїнстві Покаяння через сповідь своїх гріхів.

Таїнство Покаяння – великий дар милості Божої. Але, на жаль,  ми все ще або замало знаємо про це, або недостатньо розуміємо, або ж легковажимо чи маємо викривлену уяву про те, як саме потрібно приступати до Сповіді, і в результаті залишаємося  у полоні гріха. Те, про що буде сказано далі, не є ані богословським трактатом, ані спеціальним дослідженням  про покаяння. Вже написано багато фундаментальних праць у цій царині. Ця невелика книга покликана звернутися до ширшого кола людей, які замислюються про своє спасіння. У ній зроблено спробу розв’язати деякі труднощі, з якими час від часу стикаються всі, хто прибігає до цього великого Таїнства, яке свідчить про безмежну любов Бога до людини.

Архімандрит  Нектарій

26 січня 1993 р. – пам’ять преподобного Климента Сагманського

ПРИТЧА

про блудного сина

В одного чоловіка було два сина: і сказав молодший з них батькові: отче! Дай мені належну частину спадку. І батько дав йому частку. Небагато минуло днів, як молодший син забравши усе, пішов на далеку сторону і там розточив майно своє, живучи розпусно. Коли ж він витратив усе, настав великий голод у тій країні, і він став жебраком; і пішов та пристав до одного із мешканців тої країни, а той же послав його на поля пасти свиней своїх; і радий був той син наповнити шлунок свій кормом для свиней, але навіть того не давали йому. Отямившись, каже він до себе: скільки ж то найманих працівників у батька мого мають хліба вдосталь, а я помираю від голоду: встану та піду до отця мого скажу йому щиро: отче! Згрішив я проти неба й перед тобою і вже не гідний зватися сином твоїм: прийми мене в число найманців твоїх. Встав і пішов до свого батька. І коли він був ще далеко, побачив його отець і зжалився: і побіг, впавши йому на шию і цілував його. Син же сказав йому: отче! Я згрішив проти неба і перед тобою і вже негідний називатися сином твоїм. А батько каже рабам своїм: принесіть кращий одяг і вдягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги йому; і приведіть відгодоване теля та заколіть: станемо їсти та веселитися! Бо цей син мій був мертвий і ожив, пропав і знайшовся. І почали веселитися. Старший же син його був на полі; і, повертаючи домів, почув співи та ликування; і, прикликавши одного із слуг, запитав: що це таке? Він відповів йому: брат твій прийшов і  отець твій заколов відгодоване теля, бо прийняв його здоровим. Старший син розсердився і не хотів увійти. Отець же його, вийшовши, кликав його. Але він відказав у відповідь батькові: ось я стільки років служу тобі і ніколи не переступав наказу твого, але ти ніколи не дав мені й козляти, щоб мені порадіти із друзями своїми, а коли цей син твій розтратив усе майно своє з блудницями, прийшов, ти заколов для нього теля відгодоване. Він же відповів йому:  сину мій! Ти завжди зо мною, і все моє – твоє; а  тому належить радіти й веселитися, що брат твій оцей був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся (Лк. 15, 11 – 32).

Євангельська притча про блудного сина описує історію людського падіння та покаяння. Це певна схема шляху, котрим кожен із нас проходить від гріха до Бога. Розповідь про людину, котра покинула свій дім, а потім повернулася до отця, справедливо названа Євангелієм з Євангелій, і дуже тонко підмічено: якби від Євангелій до нас дійшла тільки ця притча, то її було би доста, щоб нам відкрилася невичерпна любов Божа до людини. Тому багато тлумачів вважають, що правильніше було би назвати її не «Притчею про блудного сина», а «Притчею про любоблагоутробного Отця». У притчі варто відрізняти чотири моменти: 1) боговідступництво, як наслідок гріха; 2) Покаяння; 3) Невичерпна любов Бога Отця; 4) раціональна, користолюбна «любов» старшого сина.

ГРІХ ТА ЙОГО ГІРКІ ПЛОДИ

Із перших рядків притча уповні виявляє що таке гріх. За звичай ми розуміємо його як переступ певних законів або невиконання якогось обов’язку перед Богом і ближнім. Але гріх – явище незрівнянно глибше. Так, блудний син не просто порушує якийсь закон, він повстає, бунтує проти батька, владно вимагаючи від нього: «Дай мені частину належного мені майна». Отримавши своє він йде геть від батьківського дому. Тут бачимо ще одне визначення гріха: це не тільки заколот проти Бога, але й віддалення, втеча від Бога. Згрішивши, людина біжить від Небесного Отця, відсікає себе від Церкви, від Сім’ї Божої. Вона більше не розділяє радості дома Божого. Наступні дієслова є характерними при описанні гріховних дій: «віддалююсь», «не маю частини», «гублю», «втрачаю», «стаю позбавленим».  Отож, гріх – се не лем беззаконня, злочин проти закону Божого, але те, що відсікає і відчуджує людину від Бога і від тіла Церкви.

«І там розтратив майно своє, живучи розпутно».

У далекій країні блудний син розтринькав майно свого отця, себто розкидав дари Божі. Бунт, втеча, віддалення від тіла Церкви, розтрата своїх природних сил, життя у блуді – от що є шляхом гріха.

Помилкове уявлення побутує між людьми, що буцімто ми своїми гріхами «ображаємо Бога», змушуємо Його «гніватися» та «наказувати нас». Однак, Бог нелицемірний – Він любить усіх людей, наші гріхи аж ніяк не змінюють Його природи. Просто унаслідок гріха ми передусім скидаємо себе у різні випробування, біди, мучимо самих себе. Ми втікаємо від життя і прямуємо до смерті, оскільки розплата за гріх – смерть. Гріх у будь-якому випадку веде до самознищення. Це небезпечна хвороба душі, яку викликає не «гнів Божий», а наш вільний вибір. Це хвороба, що приводить до смерті. Тому у притчі батько й називає свого сина «мертвим». Виходить, що наслідки, плоди гріха, дуже гіркі. Скорбота й тіснота усякій душі людини, котра творить зло (Рим. 2,9) Але при всьому тому, скорбота, смуток, гіркі страждання – це ті неминучі супутники гріха – можуть і вони нам послужити нам на користь. Вони спонукають нас зупинитися на краю смертельної прірви, усвідомити до якого безпорадного стану ми котимося. Саме так і сталося із блудним сином.

ШЛЯХ ПОКАЯННЯ

Отямившись, каже він до себе: скільки ж то найманих працівників у батька мого мають хліба вдосталь, а я помираю від голоду: встану та піду до отця мого скажу йому щиро: отче! Згрішив я проти неба й перед тобою і вже не гідний зватися сином твоїм: прийми мене в число найманців твоїх. Встав і пішов до свого батька.(Лк. 15, 17-20)

Що таке покаяння, а що таким зовсім не є.

Отці Церкви називають покаяння «другим Хрещенням», «оновленням Хрещення». Через Таїнство Хрещення ми входимо у Церкву, ступаємо на шлях, що веде нас до Царства Божого. Дякуючи другому Хрещенню – покаянню – людина може сльозами розкаяння щирого омитися від гріха, підвестися від свого падіння, встати, зцілитися від ран і продовжити прямувати  до Бога. На жаль, небагато з людей пережили це справжнє покаяння і відають його глибинний смисл. Адже потрібно знати у чім потрібно каятися.

Покаяння не є якоюсь суто юридичною процедурою, яка звільнить людину від відчуття вини. Ні, це не формальна оповідь своїх прорахунків, на яку частенько примушують себе перед святами для «так годиться». Шлях, пройдений блудним сином, свідчить про зовсім інше.

Саме слово «покаяння»* означає кардинальну переміну людського єства, його відродження, зміну образу думання, переміну способу життя, заперечення гріховного впливу усім серцем. Іншими словами, ми маємо усвідомити всім єством своїм , що шлях гріха, яким ми йшли, веде до  загибелі. Нам потрібно зрозуміти, що ми виявилися у якомусь болоті, далеко від рідної оселі. Нам потрібно зупинитися і сказати собі: «Куди ми йдемо? Це ж безумство! У нашого Отця розкішний палац, де все радує наше око, а ми сидимо у трясовині!» ми маємо знайти в собі рішучість повернутися до батьківського дому, у обійми Бога Отця й своїх собратів.

пророцтва св. Космы Етолійскаго

Для того, аби покаяння було істинним, потрібно, щоби воно звершилося на ділі. Священномученик Косма Етолійський* каже: «Навіть якщо тебе пробачили усі духівники, патріархи, архієреї, увесь світ, ти все одно не будеш прощений, якщо не покаєшся на ділі» Себто якщо ми не віддалимося од гріха і не змінимо своє життя, наше покаяння не буде істинним. Воно навіть не є покаянням у повному смислі цього слова.

Багато людей із готовністю підходять до духівника, пригнічені тягарем психологічних та інших проблем. Вони сповідаються зі сльозами і дають обіцянку, що більше ся не вернут до гріха, що змінят своє житя й т. ін.. Але ж наскільки глибоким є таке покаяння? Воно не може обмежуватися вибухом емоцій. Потрібен час, труди, навички у добродітелях та головне – боротьба із гріхом при допоміжній дії благодаті Божої. При цьому покаяння здійснюється підспудно, таємно, у душі людини. Подібно до того, як людина кидає насіння у землю, і спить, і встає вночі та вдень; і як насіння сходить і росте, не знає вона, бо земля сама собою родить… (Мк. 4, 26-28).

Покаяльні розписи храму XV ст. Святий Юр у Дрогобичі

Як ми уж повідали, покаяння немож ся добити без благодати Божої. Людина, перебуваючи у пітьмі гріха, не розуміє наскільки прекрасним є життя в Бозі, не може відчути різниці між гріховним життям міра сего і святого життя Церкви. Тілько коли благодать Божа вселяє у ї серце сім’я любові Божественної, вона може побачити свою духовну неспроможність. Сонячне світло, проникаючи у темну кімнату, освітлює все. Так і благодать Божа відкриває нам спустошеність наших душ, оголює наші страсті, наші гріхи. Тому святі так посилено просили Бога: «Даруй мені покаяння всеціле». Істинне покаяння – безпечний шлях що веде нас до Царства Божого.

Що таке сповідь.

Якщо покаяння, себто почуття розкаяння й неприйняття гріха, є таким собі вступом до Таїнства, то Сповідь, а саме – сповідання гріхів перед своїм духівником – то саме Таїнство. Як з приводу покаяння, так і щодо Сповіді є певні  омани.

До прикладу, багато хто вважає, що сповідь  – щось на кшталт бесіди, у якій обговорюються наші гріхи. Яке, однак, відношення вона має до Таїнства Покаяння? Якщо ми спробуємо проаналізувати що саме подвигає багатьох із нас до сповіді, то виявиться, що одні при цьому намагаються отримати певне полегшення від почуття вини; інших гонить до священика страх перед «покаранням» від Бога; треті приходять до аналоя не з метою покаятися, а тілько для того щоб потім причаститися. Але ж усе це не має відношення до Сповіді та покаянню.

Живе свідчення сповідництва афонітів Христа ради – чесні глави молитвеників 28 обителей Православних – уділу Пресвітої Богородиці – острова АTHOS

Сповідь, кажучи по-іншому, – це очищення душі від яду. Якщо яд попадає в організм, то немає іншого способу вижити як очистити шлунок. Так само і Сповідь: ми маємо вигнати з себе отрута гріха, інакше ми приречені.

Можна навести й інший приклад з молитви перед сповіддю. Немовби хвора людина, що показує свої рани та язви лікарю, описує свій біль, неспокій, нічого не приховує – так і нам слід чинити на сповіді. Ми оголюємо свою душу, відкриваємо свої пошкодження, синяки, зізнаємося із поставленим діагнозом. Якщо ж нічого цього не відбувається, то ми вийдемо без шансів зцілитися. Рани збільшуватимуться, розкладання та гниття буде прогресувати зараження підірве наше здоров’я духовне й призведе до смерті.*

З цього усього бачимо, що не Богові потрібна наша сповідь, а ми потребуємо її. Не слід гадати, що сповідаючись, ми немовби якусь послугу робимо Богові. Усе зовсім не так, однак, як турботливий Отець, Він терпляче з невичерпною любов’ю чекає нашого навернення.

У цьому контексті варто зазначити, що що якщо у західних християнських конфесіях на сповіді формальній та законницькій духівник і каяльник розділені одне від одного певною ширмою, то у Православній Церкві сповідь здійснюється у безпосередньому спілкуванні з духовенством, вона уможливлюється під духовним керівництвом, при різній співпраці між отцем і духовними чадами. Зазначмо, що багато хто сповідається за обставинами там, де знайдуть духівника, і щоразу у різних священиків. Однак, пам’ятаймо, що тут відбувається точно так, як із тілесними хворобами: якщо щоразу міняти лікаря, то й лікування не може бути повноцінним. Наш духівник – єдиний хто знає «історію хвороби», наші попередні прогрішення, особливості протікання захворювання, – він один може нам ефективно допомогти.

Інші люди пристосувалися, як кажуть, мати собі «дві хвірточки». У них є постійний духівник, але коли щось особливо тяжке стається з ними, то вони від сорому  ідуть до когось іншого, а своєму духівникові того не кажуть. Така поведінка є підлітковою насмішкою над Таїнством. Вона показує наскільки ми далекими буваємо від справжнього покаяння. Отож, необхідно прагнути до того, щоби мати одного духівника, тоді наш шлях буде безпечнішим. Звичайно, бувають ситуації, коли доводиться змінити священика. Але на це потрібно зважуватися із обережністю, розсудливістю, а головне, після уважного дослідження внутрішніх причин, які спонукають до такої переміни.

Підготування до сповіді.

Оскільки серед християн панує невідання у багатьох питаннях нашої віри то у покаяння та сповіді, підкреслимо це знову, невігластво, легковажність проявляються у великій мірі. Більшість приступають до сповіді абсолютно неготовими, вони воліють щоби сам священик випитував про гріхи, немовби Церква – слідчий орган, а священик – оракул, призваний прозорливо вгадувати наші гріхи. Є й інші крайнощі – коли люди приступають до сповіді, щоб оповісти, що у них немає ніяких гріхів, за виключенням маленьких промахів, а взагалі ж вони такі «хороші» і звершили стільки добрих справ. Це показує, що у такому випадку не було ані самоаналізу, ані приготування до сповіді, і що ми, звичайно ж, дуже далекі від процесу самопізнання, такого необхідного кожному християнинові.  У душі гніздиться якийсь страх: ми боїмося побачити своє істинне «я», намагаємося заховатися не тільки від Бога, від людей, але й від самих себе. Нам ся видає, що якщо ми зізнаємося у своїх гріхах, то Бог неминуче покарає нас, а оточуючі відкинуть. Доводиться одягати тогу благочестивого християнина – а що ж є гіршим від такого само оправдання!?!

Вчитаймося уважно у Євангеліє: побачмо, що Ісус осуджує не грішника, а гріх. З усіма грішниками, які до Нього підходили Він розмовляв із приязню співчуття, навіть якщо вони у багатьох випадках не проявляли розкаяння (Закхей, блудниця, самарянка і т ін.) Тільки одну когорту грішників Він осудив – лицемірів, що надягнули личину праведників, – гріх настільки розповсюджений серед «хороших» людей і «хороших» дітей.

Іконки святих Карпацьких у каплиці Бориславських школярів Стрітення Христового у Центральнім Парку культури

Бог не вимагає, щоби ми були безгрішними, бо відає нашу людську неміч, наші недосконалості. Єдине, що від нас вимагається – аби ми усвідомили свою гріховність і постійно стреміли до шляху покаяння. Тут зауважмо собі наступне. Багато християн проявляють певну нервозність, сказати б «пристрасть до досконалості», що насправді ніяк не пов’язана із правдивим прагненням довершеності, яка дійсно є мотивом благим. «Пристрасть до досконалості» на ділі просто не дає можливості людині терпіти власну недосконалість. Іншими словами, нам, звісно, варто прагнути довершеності, але коли ми ся мучимо й не можемо заснути від того, що ми, виявляється, ще недосконалі, то варто зрозуміти що це – просто жахливий недуг гордині, особливо болісний для «благочестивих».

Отож, нам необхідно пізнавати самих себе, не боятися аналізувати свої стани. Нам варто твердо засвоїти, що ми можемо бути осуджені не за те, що ми грішили, а за те, що не каялися. Чим більше ми вважаємо себе «хорошими», тим далі ми відходимо від Бога. Прийти на сповідь та сказати духівнику, що ми «нічого поганого наче й не зробили», це те ж самісіньке, що признати себе безгрішними, а це ж  – богохульство. Зазирнім у власне серце неупереджено – там гніздяться багато страстей та гріхів.

Страх зізнатися у своїй людській гріховності абсолютно є чужим человіколюбію нашої Церкви. У Церкві, в родині Бога Отця, об’єднуються люди, які замість того, щоб осуджувати грішника, самі себе відчувають найбільшими грішниками, ще більше приниженими гріхами, аніж інші люди.

прп. Андрей Критский

Зазвідаймося у житіях святих: угодники просять Господа, щоби Він прийняв їх не як святих, але як грішників: «Прийми й мене, яко блудницю, яко розбійника, яко митаря і яко блуднаго». Вони ж не оправдуються, не перераховують своїх добродітелей та гідностей, як деколи ми. Єдине що відкривають вони – свої рани. І просять милості Божої. Святий Андрей Критський возглашає у своєму Великому каноні: «У житті нема гріха, ані діяння, ані зла, в яких би я не согрішив, Спасителю мій, умом, словом, ділом чи наміром; я – як ніхто інший – погрішивий і наміром, і мислію, і ділом».

Сповіді святих часто бувають просто приголомшуючими. Преподобний Симеон Новий Богослов зізнається: «Послухайте всі: я став убивцею… Горе мені, я став перелюбником у серці своїм, у своєму намірі, у пожадання. Клятвопорушником, відступником, користолюбцем. Крадієм, брехуном, безстидним, грабіжником – горе мені! Образливим, братоненависником і дуже завидливим. І сріблолюбцем, грубіяном, що чинить одночасно всяке зло. Повірте я правду каже. Це не фантазії та не навіювання».

Святий Косма Етолійський сповідається: «Най простит вам Господь ваші гріхи, якщо їх у вас стілько, як і в мене, а якщо ні, то най збереже вас, щоби ви у них не впадали. Я перетерпів великий обман, браття мої, і коли був молодим, казав: «Буду грішити, де можу, а коли постарію, то матиму час щоби творити добро та спастися». Тепер я постарів, а всі мої гріхи пустили коріння і не можу я творити ніякого добра. Коли я почав навчати, мені прийшов помисл тут: тут, де я живу, намагаюся взяти гроші, тому, що я був сріблолюбивим і любив гроші та золоті монети».

чесні останки невідомого в час реставрацій у монастирі в Лаврові

Які б богослужбові тексти нашої Церкви ми не прочитали, усюди знайдемо, що писалися вони для митарів, блудників, розбійників. Ані один із них не написаний для добродітельних і чистих людей.

З іншого боку, реальна гріховність – це не лем зовнішня поведінка, але й внутрішнє налаштування, пристрастя до гріховного. Звісно, часто-густо, зовнішні прояви стану людини не співпадають із внутрішнім настроєм і обманюють нас. Приміром, у людини може бути рак, а вона на початковій стадії того не відчуває. Інша ж людина від зубного болю відчуває жахливі страждання. Але від хворого зуба людині вилікуватися легко, а при ракові часто стається смерть.

Таким чином, коли совість перестає докоряти нас, то варто ґрунтовно ся розібрати: може причина зовсім не у нашій «чистоті», а у змученості, притупленні та очерствінню нашої совісті через численність наших гріхів. Коли ми приступаємо до сповіді, то часом нас огортає сум’яття: не знаємо що казати, з чого починати. Ось доволі поширений діалог:

• Отченьку, може ви самі ся запитаєте мене?
• Чекай брате, та ж сповідь то не є нич не допит. Ну поміркуйте, невже вам нічого мовити?
• Та що там повідати? Я нич не крав, не убивавім никого… (Десят заповідей звелися до двох!)
• Та все ж, знаєте, не лем дія, авадь і бездіяльність є гріхом. Ви відзивчиві до ваших ближніх?
  

  Блаженної пам’яти митрополит всієї України Володимир у безнастанній молитві до святих Карпатських, Афонських, прп. Паїсія Величковскаго та прп. Іоанна Калнишевского – остатного гетьмана Січі Запорізької – фундатора Афонского скита “Чорний Вир” на святій горі АФОН.

• Йой, отченьку що тілько можу роблю…

І починаєся перераховування своїх «добродітелей», би показати які ми «хороші» і чим Бог нам має дякувати. Але ж найстрашніше – що ми віримо же тепленьке місце у раю нам забезпечене. Себто ненич нам ся мериговати: ми облаштовані тут і в Грядущім Житю. Але ж як будеме відверті з самими собою, то побачимо безодню своїх гріхів. Ми тілько тоді усвідомим, що немає гріха, яким би не згрішили у тій чи іншій мірі. Хіба нас не впіймали за руку. Але й то не значит, що ми безгрішні проти закону Божого! Ачи те, що ми розумні та вміємо скривати свою нечистоту, дозволяє нам сказати, що ми стоїмо на правильнім шляхові? Для Ісуса Христа не стільки важливою є поведінка людини, як стан її серця. Там звершується перемога або гріх! Бо із серця виходять злі помисли, убивства, прелюбодіяння, любо діяння, крадіжки, лжесвідчення, хула (Мф. 15,19)

Відчай чи розкаяння?

Уважне дослідження свого внутрішнього стану може виявитися рятівним. Однак і тут розставлені пастки диявола. Коли ми розмірковуємо про свої гріхи, то часто відчуваємо пригніченість, навіть відчай. Цей стан не має ніякого відношення до істинного покаяння і може привести до віддаленню від Бога, бо при цьому проявляються:

• Страх перед покаранням (коли нам ся здає, що Бог – не Отець, Котрий чекає нас із розпростертими обіймами, а невмолимий Суддя, Котрий прагне нашого покарання);
• Гріховна зарозумілість та самолюбство («як то я, такий порядний, міг звершити такі гріхи?!»)

Грішникові, який відчуває докори сумління і бачить у Богові тілько строгого суддю, жорстоко караючого за гріхи, тому бідаці навіть не прийде на ум, що Господи милостивий. У наслідок такого самозомбування грішник замикається в собі і вимагає покутних покарань від Бога.

Блудний син у притчі, усвідомивши свій гріховний стан, відчував уже не відчай, а правдиве розкаяння. Він розкаявся у тому, що засмутив свого батька і виявився негідним його любові. Але ж він знав, що отець продовжує любити його , як і раніше. Він був певен того, що батько прийме його і тому вирішив повернутися.

Самовипробування та самоосудження

Як ми вже зазначали, багато хто приступають до сповіді без підготування: наче б їм нема що казати духівнику, та ще й виправдовуються своєю слабкою пам’яттю та просять священика допомогти. Священик Олександр Єльчанинов заперечує: «слабка пам’ять та забудькуватість зовсім не є виправданням. Цим хворіють від нестачі серйозного ставлення до гріха, це засіюється від нашої нечутливості. Гріх, що тяжіє на нашій совісті, не може забутися».

Перед тим як вирушити до духівника, потрібно побути на самоті. Гаряче помолитися богу. Просити щоб Бог дав нам істинне покаяння, освітив тайні куточки нашого серця і, наскільки можливо, чесно та об’єктивно без усяких скидок нам треба дослідити глибини своєї душі. Головна мета автора цих рядків – допомогти підготуватися до сповіді, як тілько лем можливо достеменніше перевірити себе. У цьому допомагають  деякі церковні тексти, приміром, читання десяти заповідей і Нагорної проповіді Господа Нашого, а також молитви до Святого Причастя та Євангеліє. Усе це – дзеркало, що покаже нам невідповідність нашого внутрішнього світу, наших гріховних справ вченню Христа. Адже ж багато хто з нас сповідаються у незначних промахах, а от важкі гріхи упускають!

преподобний Никодим Святогорець

Якась частина людей впадають у відчай від численності  гріхів та їх серйозності. Вони навіть вважають, що у них не може бути надії на спасіння, або ще гадають, що їхні гріхи можуть поразити духівника – настільки вони великі та жахливі.  Такі уявлення стали одною з причин того, що багато авторів – передусім прп. Никодим Святогорець – у своїх творах про сповідь описали всі різновиди людських прогрішень, тобто шляхи віддалення людини від Бога. Наприклад, у «Сповідному уставі» прп. Никодима детальним чином описується навіть найнеймовірніші гріхи. Преподобний Никодим з особливим пастирським чуттям відповідно до потреб того часу дає нам неоціненну послугу: не лем допомага нам у істиннім самоосудженню та правильному приготуванні до сповіді, але й водночас дає грішній людині сили й надію у момент відчаю, коли той знаходиться на грані зриву. Святогорець-подвижник показує, що Церква добре розпізнала усю людські гріховність, що навіть «найжахливіші» гріхи вже відомі Матері-Церкві і помилково буде вважати, немов би один ти є якимось чудовиськом!

Треба визнати, що у зв’язку із найпоширенішими притупленнями сумління у наш час буде незайво описати деякі гріхи, у надії на те, що це допоможе краще підготуватися до сповіді. Як пише отець протопресвітер Олександр Шмеман, усе зводиться до одного основного гріха: відсутності істинної любові до Бога, віри у Отця й надії на Нього.

Свою сповідь ми можемо розділити на три основні частини: відношення до Бога, відношення до ближнього, відношення до самого себе.

Наші гріховні стани по відношенню до Бога.

святого життя патріарх Сербський Павло

Коливання у вірі, недовір’я до Бога, невір’я у Його Промисл у випадку різних забруднень.

Сумнів, маловір’я, неосвідомленість у питаннях віри. Нерадіння у молитві, пості, богослужінню, відвідування храму, рідке причащання Святих Тайн.

Нерадіння до вивчення Священного Писання й духовних книг.

Ремствування проти Бога й навіть богохульство у думках.

Клятва, клятвопорушення, брехливі клятви, невиконання обітів.

Заняття магією, передбачуванням-гаданням, астрологією, марновірствами, віри у накреслену долю, в сни.

Причащання. Більшість християн віддалилася від Чаші Життя, і , як правило, без достатніх причин. Далі ми зупинимося на цьому детальніше. Поки ж підкреслимо, що уникати Причастя Святих Таїн – означає зневажати Жертву Христа і це є великим гріхом.

Молитва. За звичай на сповіді ми говоримо про порушення поста з нашого боку, про якісь менші промахи, а молитви не торкаємося.  Це небезпечно. Може ми з молитвою зовсім розсталися? Чому ж ми тоді не сповідаємося у розсіяності під час молитви? Як нам піти вперед без причащання і постійного спілкування з Богом? Один священик мудро мовив: «Якщо хочеш побачити святості та духовності сягнула та чи інша людина, запитай її – чи любить вона молитися?» Не випадково усі святі, без виключення, були людьми молитви. Молитва була їхнім головним трудом, а для нас стала чомусь чимось другорядним…

Магія. То велика омана та потьмарення. Тисячі людей звертаються до колдунів, магів, екстрасенсів, гадалок на картах, астрологів, «ясновидющим», тлумачам снів. Ідуть із серцем легким, не підозріваючи, що внаслідок цього впадають у богохульство найвищого ґатунку, відречення від обітів Хрещення, вступають у спілкування з сатаною.

чесні глави подвижників молитви у костниці Афонскої обителі. Серед них глава Карпатського ігумена Ісайї (Дранко) з Мукачевого

Гріховні прояви по відношенню до ближніх.

Відсутність любові до ближнього, байдужість, недбале ставлення, презирство.

Ненависть, зависть, злорадство, воронування, злопам’ятство, мстительність, віддаванням злом на зло, жорстокість, непрощення, ревнування.

Ворогування та сварки, прокляття, грубіянство, іронія, насмішки, знущання, розправа, убивство.

Осудження, злослів’я, засудження священства, брехня, легковажність, недовірливість.

Обман, нещирість, нечесність.

Крадіжки, зловживання, розтрата чужого майна.

Непостійність, невдячність, безстидство, грубіянство, неповага до батьків, начальників, священиків і т.ін.

Спокушання інших образом життя, поведінкою, зовнішнім виглядом.

Відсутність добрих справ і милостині.

Погане ставлення до Божих тварин.

Гріховні прояви у сімейних відносинах та по роботі.

Відсутність любові, жертовності, поступливості, взаєморозуміння.

Байдужість, неприязне ставлення до чоловіка (дружини), ухиляння від обов’язків по родині, дому та вихованню дітей. Відсутність піклування про родину.

Ворожість, упертість, тиск на чоловіка (дружину).

Нерадіння про виховання дітей у Христовій вірі.

Нерозсудливість та егоїстичні вимоги до чоловіка (дружини) чи до дітей.

Грубе, нерозумне втручання у життя дітей та їхніх сімей.

Перелюб. Обман. Шахрайство. Користолюбство.

Зловживання службовим становищем, незаконні оборудки, позичка під проценти.

Нечесність у домовленостях, використання проф. навичок у неблаговидних цілях.

Погане відношення, нечемне поводження, несправедливість до працівників.

Дармоїдство. Лицемірство.

Якщо проаналізувати тяжкість та наслідки кожного з наведених  гріхів, то потрібні були б цілі томи. Аніскілечки не применшуючи жодного з гріхів, поміркуймо над деякими з них, які особливо шкодять нашим душам, а ми чомусь часто не надаємо їм значення.

Відсутність любові і жорстокість.

Кожен із цих гріхів по-своєму серйозний. Ми зупинимося на трьох із них, яким християни не надають значеня.

У величезної кількості людей є більші чи менші проблеми у особистих відносинах. Колись через незначні причини ми починаємо суперечку. Невинна фраза або кавал землі часто стають причиною руйнування дружби чи навіть родинних зв’язків. Егоїзм та зло нас беруть у полон і ми проявляємо демонічну жорстокість та сатанинську впертість. Але ж багато з нас, приходячи до духівника, сповідаються у незначних чисельних упущеннях і не вважають потрібним сповідатися у відсутності любові та у власній жорстокості. Наприклад, у тім, що ми перервали спілкування зі своїм братом, сусідом, другом, родичем, що навіть не здороваємося з тою людиною. А якщо й сповідаємося у цьому, то – холодно й стандартно, немовби нічого надзвичайного не сталося. У більшості випадків ми відгороджуємося: інша людина не права, а ми – праві.

Духівники дуже часто стають свідками страшної ситуації: вони радять нам примиритися з ближнім, якого людина на сповіді вважає своїм ворогом, а людина на сповіді відповідає: «Не буду з ним говорити! Видіти го не хочу! Най навіть на мої похорони не приходить!»

Яка ж тут сповідь? Чи у подібних словах є бодай тінь покаяння? І при цьому ми вимагаємо щоб нас допустили до Причастя?! Ця хвороба ненависті настільки жахлива, що ви

st. Anthony the Great

магає гарячої молитви.

У Патерику є така розповідь: «Прийшли брати до авви Антонія і просять: Скажи нам як спастися?» Старець відповіда: «Ви чули Писання. Цього доста вам». Ми ще від тебе хочемо почути. Старець відповів: «Євангеліє вчить – не протився злому, але хто  як ударить тя у праву щоку, поверни до нього іншу» (Мф. 5, 39). Вони кажуть не можемо цього зробити. Старець радить: «Якщо ж не можете повернути до ображаючого іншої щоки, то хоча б знесіть удар в одну щоку». Але ми й того не можемо, – кажуть.

• Якщо ж і цього не можете, то не відповідайте їм тим, що одержали.
• Браття зізнаються:
• – Та ми й того не можемо.

Тоді старець каже учневі своєму: «Приготуй їм трошка кашки, бо вони слабкі».

• Якщо ви одного не можете, а іншого не хочете, то чим я вам допоможу? Тре ся молити!

Нарешті, не забуваймо, що Сам Христос вважає гріх ворогування єдиною перешкодою для Причастя Святих Тайн: Якщо ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, то лиши там дар твій перед жертовником і піди перше примирися з братом твоїм і принеси дар твій. (Мф. 5,23-24)

Священномученик Косма Етолійський описує характерну ситуацію: «Якось-то прийшли до мене сповідатися дві людини. Петро й Павло. Петро каже: «Я від народження постився, подавав милостиню, прикрашав монастирі та церкви й багато добра робив іншого добра. А ворога свого не прощаю. Я присудив його до пекла, щоб навіть як помре – не хоронили його, а викинули псам тіло його». Павло каже: «Я від народження не зробив нічого доброго, убив стілько людей, впадав у блуд із стількома блудницями, крав багато речей, палив церкви та обителі, до зла, яке робилося у світі, я був причасний. А от ворогові своїм пробачив. Подивіться що я зробив?» Я обійняв його, поцілував і дозволив йому причаститися за три дні. Добре я врозумив їх чи погано? Звісно ж ви хочете мене осудити і сказати: «Петро зробив стільки добра, але ж тільки за ворога не пробаченого ти його не причастив. А Павла за всі зроблені біди та пробаченого ворога ти допустив до причастя?!! Так, брати, я так і зробив. Хочете зрозуміти на кого подібний Петро? Коли у сто пудів борошна попаде трошки закваски, то вона може заквасити усе борошно. Так і все добро Петра за якесь ворогування зіпсувалося і зробилося добро ядом диявола. Тому я його приговорив до суду, щоби він горів з дияволом. А Павло? Його історія нагадує гору сухого льону, до якого піднесли запалену свічку, і те велике полум’я спалили усю ту гору. Так само гріхи Павла – як гора льону спалюються пробаченням ворогові. Тому я й бачу його в раю.

Осудження. 

Застановімося над страшним гріхом, який процвітає у «християнському» товаристві.

прп. Анастасій Синаїт у настановах про боротьбу з пристрасними духами злоби піднебесної

Слово Ісуса Христа категорично: «Не судіть, щоб не судимі були ви». (Мф. 7,1). Ми все ж не минаємо судити, забуваючи, що судити має право Один тільки Бог. Тому осудження – присвоєння собі влади Божої. Нині увійшло в моду постійно згадувати про антихриста. Майже всі ми приглядаємося до різних проявів антихриста у життю, шукаємо його сліди, непокоїмося, вишуковуємо способи захисту, відзначаємо «признаки» останніх часів. Аналізуємо пророцтва про прихід антихриста; організовуємо обговорення на зборах; задумуємося над тим, хто, який він буде і т.ін. Преподобний Анастасій Синаїт з цею проблемою справує просто. Він каже так: «Той, хто судить до пришестя Христового, і є антихристом, бо краде право Христа».

Приведімо вражаючий приклад із «Доброділання», що покаже як єдиний випадок осудження може нас вкинути до суду, а от відсутність гріха осудження приводить до раю. «Поряд з одним старцем жив брат, не радіючий монаршим життям. Коли братові прийшов час помирати, до нього прийшли інші ченці. Він раптом побачив, що помираючий усміхається. Для повчання іншим старець запитав у помираючого: «Брате, ми знаємо, що ти був особливо нерадивий у своєму подвигові та боротьбі. Чому ж ти тепер, коли відходиш до іншого світу, перебуваєш у такій радості?» Монах той відповідає: «Ти, отче, правильно зазначив, однак відтоді як я став ченцем, я не осудив ані одну людину, ані на кого не тримав зла, а якщо сварився, то намагався тоді ж примиритися. Так, я кажу Богові, та ж це Ти казав нам: «Не судіть і не судимі будете». Тоді старець мовив: «Най буде мир Божий із тобою, чадо, бо ти без труда одержав спасіння».

Спокуса.

Врешті, скажем кілька слів про гріх спокуси, на який ми тепер дивимося крізь пальці. Ми спокушаємо інших людей тисячами способів: словами і ділами без розсудливими, неуважністю та неповагою, непостійністю, зовнішнім виглядом. Тут Христос каже нам більш ніж категорично. Згадаймо що Господь попереджує про спокуси і про тих, через кого вони приходять: «Не можливо не прийти спокусам, але горе тому, через кого вони приходять; краще було би тій людині, щоб млинове жорно повісили йому на шию та кинули у море…» (Лк. 17,1-2).

Гріхи по відношенню до самих себе.

митарства од духів злоби після виходу грішної душі з тіла

Нерадіння до свого духовного життя і самовиховання. Безвідповідальність. Легковажність, нехтування, безтурботність. Забави, гра у карти.

Чревоугоддя, ненаситність, пияцтво та вживання наркотиків.

Лицемірство. Скернословіє. Пустослів’я.  Багатослів’я, балакучість.

Гнів та злість. Високомір’я, самонадіяність, егоїзм, надмінність, славолюбство,

Любоначалля, зарозуміння, базікання, бажання подобатися, прагнення похвали.

Упертість, нерозумна впертість, самовпевненість.

Гріхи спокуси плоті.

Не берегти у святості й чистоті тіла, яке є храмом Духа Святого.

Читання, перегляд непристойних журналів, книг, кінофільмів, театральних постановок, телепередач.

Непристойні думки, помисли, фантазії.

Блуд, перелюб, рукоблудство та інші плотські гріхи.

Тут необхідно особливо застерегти від деяких небезпек. Багато людей намагаються не говорити на сповіді про плотські гріхи, вважаючи їх природними. Більш того, деякі пропонують Церкві … пристосуватися до сучасних потреб людини та змінити моральні принципи. Але ж церковні настанови не підлягають обговоренню. Не Церква потребує змін, а ми самі. Інші впадають у іншу крайність.

St. Ioann the Ledderer

Вважають гріхи проти 7 заповіді, себто плотські, важчими за всі інші. Внаслідок цього вони або встидаються сповідатися, або ж коли сповідаються, акцентують увагу виключно на них, випускаючи з виду інші гріхи, що можуть бути важчими. Не будемо, однак, забувати що Христос із великим співчуттям ставився до блудників, з більшим співчуттям, аніж до лицемірів та сріблолюбців, до яких він звертався з грізними словами: «горе вам» та «істинно кажу вам, що митарі та блудниці поперед вас ідуть до Царства Божого». Саме тому у  нашій Церкві немало святих, які у своїх колишніх блудних падіннях не зупинилися на шляху, шляху до Бога. Дуже добре пише з цього приводу прп. Іоанн Ліствичник: «Я бачив душі, які були одержимі пристрастю плотської любові. Проте, коли вони ся покаяли, і відійшли від смаку гріховного почуття у любові, то звернули усю свою любов до Господа. Так вони одразу подолали усяке почуття страху і зосередилися на ненаситній любові Божій. Саме тому й Господь не сказав про ту блудницю, що вона злякалася (кари за гріхи), але що вона «возлюбила багато» і легко змогла витіснити одну любов іншою Любов’ю».

Водночас, при цьому Христос не зупиняється на гріхові, який пошкоджує тіло людини, але йде далі: «Я кажу вам, що кожен, хто дивиться на жінку з пожаданням, уже чинить перелюб із нею в серці своєму» (Мф. 5,28).

У світлі Євангельського вчення навряд чи знайдеться людина, яка так чи інакше не переступила би 7 заповідь. І якщо бути відвертими та перелічити отакі наші блудодіяння, то багатьом із нас потрібна буде елетронно-вичислювальна машина!

Не менш важким гріхом, аніж блуд, є будь-яке використання людини у своїх особистих інтересах, для задоволення своїх потреб.  Якщо ми проаналізуємо, скільки разів ми так чи інакше експлуатували інших людей (друзів, родичів, дітей, підлеглих т. ін.) у своїх особистих намірах – й тут би не обійшлося без комп’ютера.

Інший приклад, гріх сріблолюбства. Небагато хто відчуває потребу сказати щось на сповіді з цього приводу: «Не вбивали, не крали, не чинили перелюбу» але деякі мають по кілька квартир і дуже великі грошові збереження, а якщо цього поки що в них немає, то поки що саме це є предметом їхніх мрій та ціллю їхнього життя. Отож, ми схильні до того, щоб бути грошолюбниками, ненаситними настільки, що можем забувати слова Євангелія: «Той, хто має дві сорочки най дасть тому, хто не має…Хто захоче в тебе узяти сорочку, оддай йому й верхній одяг» (Мф. 5, 40). Ми забули, що Христос був поблажливий до блудниці, але не до багачів. Не випадково саме у притчі про багача й Лазаря Христос дає найдетальніший опис пекла. Хіба випадковим є те, що Христос сказав про багатих жахливі слова: «Істинно кажу вам, що трудно багатому увійти до Царства Небесного». І «ще кажу вам: що легше верблюдові пройти крізь «голкові вушка» , аніж багатому увійти до Царства Небесного» (Мф. 19, 23-24)?

Сріблолюбець має єдину надію – на гроші, а це не дозволяє йому помічати поряд ближнього, бо він настільки сп’янів од цей пристрасті, що готовий на все – аби лиш збагатитися. Ніхто не є безгрішним на шляхові збагачення. Іуда – сам учень Христовий – передає Вчителя за 30 срібняків. Людина, що вірить у гроші, не вірить у Істинного Бога.

Попри те, що ми вже тут відзначили, вважаю за необхідне привести  чудові тексти, які можуть допомогти у прагненні дослідити наш внутрішній світ.

* * *

Перший взятий з книги «Одкровенні розповіді мандрівника». 

«Наприкінці тижня, коли я добре приготувався до Святого Причастя, вирішив, що це зручний випадок, аби посповідатися якомога детальніше. Отож, я спробував пригадати усі свої гріхи від юності, і, щоб не забути випадково якийсь навіть найнезначніший гріх, написав усе сповна. Так я списав великий листок паперу. Але тут я почув, що у Китаєвій пустині, на відстані трьох кілометрів звідси, живе один священик – аскет, мудрий наставник, сповнений розуміння. Хто б не приходив до нього, щоб сповідатися, опинявся у атмосфері теплоти та симпатії. І така людина, наситившись вченням про спасіння, покидав старця із спокійною душею. Із почуттям великої радості я дізнався про це і одразу вирушив на зустріч із цим святим старцем.

Коли я прийшов до нього, то спочатку запитав кілька порад, а тоді вже у ході розмови прочитав священикові ті гріхи, які написав. Коли я закінчив читати, він сказав мені: «Чадо моє, багато з того, що ти мені прочитав, не має аніякого значення. А мої поради щодо сповіді загалом такі.

Перше. Не потрібно сповідатися у гріхах, в яких ти вже каявся колись. Коли ти сповідаєшся у них знову, то немовби ти ставиш під сумнів силу Таїнства Сповіді.

Друге. Не варто згадувати на сповіді інших осіб, які були в тих ситуаціях твоїх гріхів. Сповідайся тільки у своїх гріхах і суди тільки себе і нікого іншого.

Третє. Не потрібно забувати, що святі отці забороняють описувати плотські гріхи у всіх подробицях, бо краще від них звільнитися у загальних рисах, щоби від повторення подробиць ми не впадали у спокуси для себе та для духівника.

Четверте. Коли ти сповідаєшся, потрібно каятися щиро та усвідомлено. Бо насправді твоє покаяння сьогодні відсторонене, необдумане, непідготовлене.

П’яте. Зараз твої думки зайняті купою дрібниць, але при тому ти упускаєш головне – не сповідаєш найважчі із своїх важких гріхів: ти не признався і не написав, що не любиш Бога, що ненавидиш ближнього, що не говориш слово Боже, що залишаєшся повним високо мірності та честолюбства. А це речі, які являє собою найбільше зло і стають корінням усіх наших гріхів.

Це і є чотири основних кореня, від яких отримують владу над душею всі наші гріхи, у які ми впадаємо».

Природно, що я дуже здивувався почутому, і тому, звертаючись до цього знаменитого духівника мовив: «Пробач мене, чесний отче, але як же можливо, щоб я не любив Бога – нашого спільного Батька та Хранителя? У що ж інше я можу вірити окрім Слова Божого, яке освячує все? Я бажаю усіх благ своїм ближнім, чому ж я їх ненавиджу? А що стосується високо мірністю, то я нічим не можу пишатися, окрім перерахованих гріхів. Що ж є у мені доброго, щоб я вивищувався над іншими? Може моє багатство та здоров’я? Тільки якщо б я був освіченим та багатим, то міг би я впасти у ті гріхи, які ти мені приписуєш».

«Возлюблений мій, як жаль, що ти так мало зрозумів з того, що я мав на увазі. Гадаю все ж, що ти навчишся багато чому з того, що я тобі сказав, якщо прочитаєш оці мої замітки, які я використовую під час моєї сповіді. Прочитай їх уважно і ти зрозумієш смисл того, що я тобі сказав, і що тебе так здивувало».

Він дав мені записки, і я почав читати. Приведу тут їх дослівно.

Сповідь, яка приводить внутрішню людину до смирення.

єпископ Василій (Родзянко) дає настанови співакові Борисові Гребенщикову

«Коли я звертаю свій погляд на самого себе і уважно відслідковую зміни свого внутрішнього стану, то переконуюся, що не люблю Бога, що не маю віри і сповнений високомірством та турбот про матеріальне. Усе це я знаходжу в результаті детального дослідження своїх почуттів та поведінки.

1. Я не люблю Бога. Якби я справді любив Бога, мої думки були б постійно звернені до Нього і я був би щасливим. Кожен помисел про Бога давав би мені радість і ликування, однак я, навпаки, дуже часто й легко міркую про земні речі, при тому що займати свою думку Богом мені стає важко та нецікаво. Якби я любив Бога, то моя бесіда з Отцем через молитву була б їжею та насолодою і вела б до неперервного спілкування з Ним. Але ж я не тільки не знаходжу радості у молитві, а ще й щоразу мені доводиться докладати зусиль, аби молитися. Я борюся із небажанням, але перемагає мене моя гріховність, і завжди готовий до того, що мене відволічуть якісь безумні думки та діло, а у час молитви й події, які, природно ослабляють молитву та віддаляють від неї. Я проводжу час без користі, і більше того, витрачаю його у марних справах, а коли думаю про Бога і ставлю себе перед Його оком, то кожна година мені здається цілим роком.

Коли людина когось любить, вона думає про нього цілі дні безперестанку, постійно зберігає його образ у серці, турбується про нього і ні в яких обставинах кохана людина не відходить з її думок. Я ж за цілий день добре, коли виділяю хоч годину, щоб зануритися у насолоду Божественного ділання, щоб оживити своє серце любов’ю до Бога. В той же час, як із легкістю й радістю 23 години у добу приношу в жертву ідолам своїх страстей.

покаяння прп. Марії Єгипетської

Я витрачаю ввесь час на обговорення мізерних речей та подій, які руйнують дух, і це мене не радує. У своїх думках про Бога я сухий, неохочий і нерадивий. Коли ж випадає, що люди спонукають до духовної бесіди, хоча я й не хочу цього, то намагаюся перевести розмову на іншу тему, прийнятніше для моїх похотей. Цікавлюся усім модним, політикою, тисячами інших речей. Часто вимагаю задовольнити цікавість до світських знань, до науки , мистецтва, та прагну отримати всі блага, які тільки є на світі. Вивчення Закону Божого, пізнання та віри не дає мені вражень та не гамує моєї духовної спраги. Я зізнаюся, що все це не тільки не привабливе діло для християнина, але й більш того – марне.

Якщо любов до Бога є дотримання Його заповідей, як сказав Христос: «Якщо любите Мене, дотримайте Моїх заповідей» (Ін. 14,15), то я не тільки не дотримуюсь заповідей Божих, але ще й не роблю ніяких спроб до дотримання їх, з того виходить, що цілком вірно – я не люблю Бога. У Василія Великого сказано: «Признаком того, людина не любить Бога і Христа, є те, що людина не дотримує Божественних заповідей».

2. Я не люблю й свого ближнього . Якби я любив свого ближнього, то я б рішуче віддав за нього життя. Однак, я не тільки не відчуваю цього, але й не бачу в собі схильності до пожертвувати ради ближнього навіть малим чимось. Якби я любив свого ближнього, то згідно заповіді Євангелія, його смуток став би моїм, а його радощі відбилися б на моєму обличчі неначе мої власні. Я ж навпаки, радий почути різні негарні речі про ближнього замість того, щоб посумувати та спів страждати з ним. Кожна недобра вістка про ближнього, яку я чую, не тільки не приносить мені засмучення, але наче якось приносить зацікавленість, що почую ще щось нове. Я не тільки не покриваю помилок чи гріхів мого собрата любов’ю, але й розтеревенюю їх де тільки можу із внутрішнім задоволенням. Щастя мого ближнього, його почесті, багатство не радують мене, а в кращому випадкові залишають мене байдужим, або ж нерідко мою душу охоплює презирство та заздрість до ближнього.
3. У мене немає віри ані в безсмертя, ані в Євангеліє, оскільки я безнастанно би думав би про те, що за гробом мене чекає Вічне Життя та відплата за діла цього світу. Ідея безсмертя мала б повністю мене охопити і у цій тимчасовій юдолі я б жив як мандрівник, що має єдину потребу – благополучно дістатися омріяної Батьківщини. Я ж, зовсім навпаки, навіть і не думаю про вічність і веду себе так, немовби вірю, що кінець цього життя й є межею мого людського існування. В мені підсвідомо гніздиться думка: хто зна та хто бачив що там буде після смерті?

денно-нощне вивчення законів Творця надихало подвижниць нашого часу – Аліпію Голосіївську  та Олену Білоцерквіську до покаяльної проповіді серед наших родичів на межі ХХ-ХI століть

Коли я говорю про безсмертя, мій розум погоджується яз цим, але ж серце далеке від такої переконаності. Це моє невірство витікає з моїх справ та із постійного клопоту своїми почуттєвими забаганками. Якби моїм серцем заволоділо вчення Євангелія, то я би врозумився Словом Божим та вивчав би його, а вірність і увага до слова Божого водворилися б у душі моїй. Увага, благоутробіє, любов, які знаходяться у Господі Нашому, вели би мене до радості та щастя вивчення Закону Божого днями й ночами. У цьому дослідженні я знаходив би духовну поживу, хліб насущний для своєї душі.

Ніщо у світі цьому не змогло би тоді відвернути мене від виконання вивченого закону. Я ж, навпаки, кожного разу, коли читаю чи чую слово Боже з любові до пізнання, то слухаю без потрібної  уваги і часом подивовую, що це мені бува обтяжливо й не дуже цікавим. Зазвичай до кінця мого дослідження слова Божого я не отримую певної користі і завжди радий замінити вивчення його легким читанням, яке мені видається цікавішим та викликає задоволення.

Я сповнений гордощів та себелюбства. Це показують усі мої дії. Коли я помічаю в собі щось добре, то хочу зробити це явно, аби пишатися цим перед іншими, або й самому внутрішньо захоплюватися собою.  Навіть якщо мені вдається проявити зовнішнє смиренномудріє, то приписую я його своїм внутрішнім силам і вважаю себе або вищим за інших, або ж хоча б не гіршим за них. Коли ж віднаходжу в собі якийсь гріх, то стараюся виправдати його або приховати, кажучи: «Що поробиш? Таким я створений» або «Нічого страшного, ніхто на мене не образиться». Я можу розсердитися на тих, хто не виказує пошани до моєї особистості та вважаю, що ці люди не можуть оцінити достоїнства іншої людини. Я радію своїм даруванням і всі гріхопадіння вважаю виключно своєю особистою справою. Разом із тим, я є мстивий, знаходжу задоволення у нещастях своїх ворогів. Коли борюсь за щось хороше, то роблю це з метою заслужити похвалу, або ж придати певну гнучкість своєму духовному «я», чи отримати тимчасове задоволення.

Слово, я постійно творю якогось ідола з самого себе і безперестанку служу йому, усілякими методами отримуючи насолоду та задовольняючи свої похотіння й пристрасті. Роблячи усе це, я бачу, що сповнений високомірства, різних плотських бажань, невірства, у мене зовсім немає любові до Бога та ближнього. Таким чином, моїми бажаннями я опосередковано бажаю ближньому зла.

Хіба може бути стан гріховні ший за це? Навіть стан духів пітьми є кращим за мій стан. Вони навіть при тому, що не люблять Бога і ненавидять людей, а поживою мають гордість, все ж вони вірять у Бога і бояться Його. А я? Чи можу я опинитися у гіршому становищі осуду аніж те, з яким я стикаюся зараз? Як же мені не отримати суворе покарання за своє – і я це признаю – бездумне та неуважне життя?»

Отці ХРИСТОВИХ Бойківщини та Лемковини

Коли я прочитав увесь цей чин сповіді, отриманий від старця, то з жахом подумав: «Господи Боже! Які ж мерзенні гріхи коріняться в мені, про які я й не підозрював!» Бажання очиститися од скверни змусило мене просити великого духівника навчити мене як розпізнавати причини усього цього зла і як позбавитися від нього. Тоді святий старець почав давати мені настанови: «Чадо моє і брат мій, причина відсутності любові до Бога є у відсутності віри. Відсутність віри є причиною відсутності впевненості, а останнє спричиняє нашу невдачу в пошуках істинного та святого знання і нашу байдужість до пошуку світла духовного. Слово, якщо ти у чомусь не переконаний, неможливо тобі повірити. А щоб була у тебе впевненість, то будь добрий – отримай знання, повне та точне знання предмету віри. Через вивчення Слова Божого та набування досвіду у душі має народитися добра спрага, нестримне прагнення, певне чудо, яке принесе тобі невгасиме бажання пізнавати глибше та досконаліше все те, що оточує нас.

Один духовний письменник говорить про це наступне: «Любов у міру пізнання постійно збільшується і, що більше та глибинне пізнання наше, то більше зростає вона. Що повніше відкривається краса божественної природи та божественної любов, то більше людське серце стає чуйним, настроюється і прихиляється до любові Божої».

Тепер, я гадаю, ти зрозумів, що причина огріхів, про які ти прочитав, полягає у бездіяльності нашої душі у смислі осягнення духовних речей, у тій бездіяльності, яка висушує почуття та потреби душі у потрібних духовних насолодах. Якщо ти хочеш знати, як виразити як вирвати корінь зла, то потурбуйся про те, як усіма силами віднайти світло духовне, світло душі шляхом старанного та трепетного вивчення слова Божого, вивчення творіння отців Церкви. Ніколи не легковаж порадами духовних людей, бесідами з людьми мудрими, сповненими Христа. Чадо моє, брате мій, насправді, через наше не радіння, у пошуках духовного світла через слово Істини, на нас находить багато нещасть та бід. Ми не прагнемо вивчати вдень та вночі слово Боже і не молимося про це із постійним старанням та жагою. Через те наша внутрішня людина виснажена, спрагла та холодна настільки, що у неї немає сил зробити рішучий крок на шляху спасіння! Тому, возлюблений мій, зважмося до цих методів й нумо наповнювати свою голову думками про божественне.

Саме тоді у наші серця звише віллється любов. Вона займеться у нас наче вогонь. Нуж бо разом спробуємо зробити це і молитимемося якомога частіше, тому, що молитва – одне з найголовніших засобів, що дарують нам відродження і внутрішню духовну благодать. Молімося такими словами: «Господи, Ісусе Христе, даруй нам любити Тебе так, як до того, як ми пізнали Тебе, ми любили гріх».

* * *

свящ. Олександр Єльчанинов

Другий текст узятий з книги священика Олександра Єльчанинова «Записи». «Коли ми досліджуємо стан нашого духовного світу, варто намагатися розрізняти головні  гріхи від другорядних, які є породженнями перших; себто треба відділяти симптоми від їхніх глибинних причин. До прикладу, дуже серйозними гріхами є відволікання та розсіяність у молитві, дрімання та відсутність уваги на Божественних службах у Церкві, відсутність інтересу до читання Священного Писання. Однак, хіба ж ці гріхи не походять від маловірства та слабкої віри у Бога? Звернім увагу на сваволю (своє-вольність) нашого характеру, на відсутність послуху з нашого боку, на наше постійне само оправдання, на нашу нездатність переносити докори та зауваження, на нашу впертість; все ж, іще більше має зміст побачити зв’язок цих гріхів з нашим себелюбством, егоїзмом та високомірством. Якщо ми переконаємося, що нам більш за все хочеться бути у товаристві інших людей, якщо ми помітимо, що нам подобається базікання та багатослів’я, якщо побачимо що маємо схильність насміхатися над іншими і що дуже хвилюємося за свій зовнішній вигляд, і не тільки про свій власний, але й про вигляд того, що нас оточує, наприклад, щодо зовнішнього стану й виглядові речей у нашому домі, тоді нам варто уважно дослідити, чи це не різновид «багатоманітного марнославства». Якщо ми дуже близько до серця беремо невдачі у своєму житті, якщо ми жахливо переносимо розлуку, або ж невтішно скорбимо через якусь померлу людину, тоді, незалежно від сили та глибини наших почуттів, хіба цей стан не показує відсутність у нас віри у Божественне Провидіння?

Є ще один спосіб, який нам допомагає уникати гріхів, – згадувати, у чім зазвичай нас звинувачують інші, особливо домашні, які живуть поряд із нами. Майже завжди їхні звинувачення, докори та нападки не є без основи.

Так само необхідно перед сповіддю попросити пробачення в тих, перед ким винуваті, щоб відправитися на Сповідь з полегшеним сумлінням».

Отож, коли ми щиро досліджуємо самих себе, потрібно написати на папері те, що ми в результаті зрозуміли, а потім іти до свого духівника.

Перешкоди оправдання протиріччя.

Вставши іду до Отця мого (Лк. 15,20)

Шлях повернення до Бога не позбавлений перешкод. Цілком певно, що й блудний син з того моменту, як прийняв рішення вернутися і до самої зустрічі із батьком своїм відчув різні хвилі сорому, відчаю й т. ін.. Однак його віра та переконаність у тому, що батько прийме його, були доста силними, аби подвигнути його на подолання усіх перешкод, які ворог спорудив на його шляху. Ми теж часто зустрічаємося з такими перешкодами. Буває, що ми якоюсь мірою вже готові стати на шлях повернення, але при цьому не робимо рятівного кроку. Одні з нас уникають сповіді, виставляючи різні причини та марно намагаючись заспокоїти свою совість. Інші ж коливаються від страху, стиду та відчаю. Треті постійно постійно відкладають зустріч із духівником, оправдання, які при цьому приводяться , за звичай бувають такого роду:

1. «Навіщо мені сповідатися? Я не вбивав, не крав». Однак, як ми знаємо,Ю цим гріхи не вичерпуються. Намагаючись якось виправдатися, ми показуємо, що нам не стача глибини самопізнання, при цьому виясняється наскільки ми все ж таки далекі від Бога.

Коли людина віддалена від божественного світла, вона не може розрізнити ступеня своєї гріховності. Подібно до того, як людина ховається від сонця, не бачить свого бруду та вважає , що вона є чистою. Коли ж та людина виходить на сонячне світло, то навіть найменша пляма на одягові її добре видно.

2. «Я кажу про свої гріхи, стоячи перед іконою, або перед другом чи близькою людиною…»

Хоча й виникають серйозні сумніви у тому, що саме так все й відбувається, але ж, припустимо, що це правда. Яку ж відповідь ми чуємо від ікони*? Який же спосіб зцілення може запропонувати наш друг? А хто із близьких може нам дати відпущення гріхів? Хіба ми так чинимо, коли тілесно хворіємо? Невже ми беремо фотографію лікаря і просимо, щоби лікар нас вилікував? Чи замість того, щоб піти до медиків, просимо допомоги у друга, що не має жодного стосунку до медицини?

3. «Священик й сам є грішною людиною. Навіщо підходити до нього?»

На щастя, він саме такий і тому може краще нас зрозуміти і знає як допомогти. Адже ж Сам Бог хотів, щоб Йому служили люди недосконалі та грішні. На проповідь Він посилав апостолів, а не ангелів. Значить, треба усвідомлювати нам: наскільки б не був грішним священик, Таїнство, яке він здійснює, залишається в силі. Золото ж не втрачає ціни від того чи ти його отримуєш із чистих рук, чи з брудних.

4. Багато хто, щоб уникнути Сповіді, просять аби священик помазав єлеєм, або лиш прочитав розрішительну молитву. Це помилка. Помазання єлеєм не заміняє Сповіді. А розрішительна молитва – це тільки частина Таїнства Сповіді. Вона читається лише над тими, хто покаявся. Якщо ми вважаємо, що у нас немає гріхів, то нам і не потрібна розрішительна молитва…
5. Нездоланною перешкодою для багатьох є сором. Це по-людськи зрозуміло. Ми не будемо затримуватися на цьому, тільки приведемо одну фразу св. Косми Етолійського: «Варто соромитися тоді, коли робиш гріх, а не коли сповідаєшся з нього».
6. Найприкрішою перешкодою, яку чинить диявол – це безнадія та відчай. Деякі люди кажуть: «Я здійснив стільки гріхів, що немає мені пробачення та спасіння». Ця фраза цілком анти православна і протицерковна. Вона не має ніякого відношення до вчення Ісуса Христа. Якщо член якоїсь партії, зборів, організації і т.д. «згрішить», себто порушить правила, то його виганяють, відкидають , ставлять поза товариством партії. Але ж цього ніколи не буває у Церкві. Церква – лікарня, лакувальниця душ. Тому ми й попадаємо у лікарню, бо шукаємо зцілення. Для Церкви, як стверджує прп. Ісаак Сирін, «не існує непростительного гріха, а тільки лише нерозкаяний». Немає такого гріха, який би не міг омитися сльозами покаяння. На Страшнім Суді ми будемо засуджуватися не за те, що грішили, а за те, що не каялися. Святитель Іоанн Златоуст зазначає: «Ніхто не має впадати у відчай у своєму спасінні. Ти згрішив? Покайся. Ти згрішив тисячу разів? Тисячу разів покайся». Прп. Ніл Подвижник каже дивовижну річ безмежної любові Бога: «Закоханий так сильно не бажає своєї коханої, як Бог душу, покаяння якої Він чає».

Значить відчай та пригнічення – очевидна зброя диявола, останні його засоби. Святитель Іоаннн Златоуст каже ще: «У диявола немає сильнішої зброї, ніж відчай, і тому ми не так тішимо ворога людства коли робимо гріх, як тоді , коли впадаємо у відчай».

прп. Никодим Святогорець Афонський

Наведемо приклад з «Нового Збірника» прп. Никодима Святогорця: «Святитель Герман, патріарх Царгородський* у своєму «Слові про покаяння» пише, що один християнин, повержений блудним бісом, щоденно впадав у гріх і щодня знову каявся, у сльозах кажучи: «Господи, помилуй мене та забери від мене цю спокусу, бо перемагають мене насолодою і не можу підняти очей, щоб дивитися на Твій пречистий образ і зріти та Твій найсолодший лик, щоб возрадуватися». Виходячи з церкви він знову впадав у гріх, але не у відчай, а знову біг до церкви з покаянням. Так він чинив багато років, понад десять. І Людинолюбний Бог великодушно приймав покаяння грішника.

Якось він знову згрішив і побіг до церкви, упав на змелю та, ридаючи з глибини серця, плакав і просив Бога, щоб пожалкував і допоміг звільнитися від трясовини гріха. Диявол, бачачи, що перемагає його грішним покаянням і зримо явився перед церковними вратами та закричав: «О сила! Чому Ти мене так переслідуєш, Ісусе, Сине Божий? Твоє безмірне милосердя перемогло мене. Чому Ти приймаєш отого блудного й нечистого, котрий Тебе щоденно зневажає? Чому не спалиш його блискавкою, але милосердно чекаєш? Ти несправедливий, Ти судиш несправедливо і не зважаючи на гріхи. Мене Ти скинув з небес за мале злодіяння – високомірство – і зовсім не жалієш. А оцей – брехун та блудник, але Ти милосердний до нього і слухаєш щоб помилувати, бо він плаче перед Тобою. Чому ж Тебе називають справедливим? Я бачу, що Ти дивишся на лиця та через велику Свою любов зневажаєш справедливість». Він кричав у гарячці, а із ніздрів його виходило полум’я.

Одразу після цього з святого вітаря почувся голос: «Змій лукавий та пагубний, ти не наситився тим, що ковтаєш увесь світ, але намагаєшся викрасти навіть того, хто прибіг до Моєї безкрайньої милості. Хіба його гріхи, які ти мені показуєш, можуть переважити Мою кров, яку Я пролив за спасіння грішників? Моє заклання в смерть пробачили його гріхи чому ж ти не переслідуєш його, коли він вражає у гріх, але приймаєш із радістю, сподіваючись оволодіти ним? Якщо ж я, будучи милосердним та добрим, повелів Моєму апостолові Петрові прощати брата свого до сімдесяти крат седмерицею (Мф. 18,22), або до чотирьохсот разів, то хіба ж Я не пробачу сего раба Свого? Так, Я пробачу його і не відкину, допоки не знайду його, бо він звертається до Мене, бо Я був розіп’ятий на хресті щоб той, зто хоче, прибігав до Мене і спасався. Я нікого не проганяю від Своєї благости, навіть якщо він тисячу разів на день прийде до Мене і знову згрішив. Бо Я прийшов у світ призвати не праведників, а грішників на покаяння».

Диявол стояв, тремтячи, і не міг втікнути. Тоді знову почувся голос: «Слухай, спокусник та ворог істини, у чому ти звинувачуєш Мене? Оскільки Я справедливий, то у чім знайду людину – в тім і суджу. Раз Я знайшов його припадаючого тепер переді Мною у покаянні, благаючого про Мою милість, то Я й візьму зараз його душу та покладу на неї вінець як на святого, адже сткільки років перебував він у надії на Мою благість і не впадав у відчай у своєму спасінні. Ти ж, нещасний, дивися якої честі удостоїться його душа». Отак брат, розпростертий на підлозі храму перед святим образом Ісуса Христа Спасителя, плачучи й ридаючи, предав дух свій. І відразу прийшло багато ангелів, узяли душу його «з великою славою та ликуванням віднесли її у місце упокоїння. Тоді прийшов гнів Божий і, наче полум’я, впав на сатану».

7. Нарешті, наведемо ще одну пастку диявола: відкладання сповіді, яке відбувається або через байдужість, або від легковажності, або від скритності. («Я ще молодий! Ану –но порадуюся життю, а там видно буде») Однак, ніхто не знає, що буде завтра. Ми не підписували угоди зі смертю. Отож, збадьортеся та чувайте, бо не знаєте ані дня, ані години, в які прийде Син Людський (Мф. 25,13) Нині нам належить, а не завтра. «Нині час благодатний. Нині день спасіння»- навчає апостол Павло (2 Кор. 6,2) Звісно, чим частіше ми відкладаємо сповідь, тим важче нам зібратися і тим зручніше може заволодіти нам відчай.

Часто ми почуваємо вдячність Богові та хочемо висловити її якимось приношенням. Ми розмірковуємо який же дар був кращим за все? Бог же хоче одного і тільки одного. Це те, що Він попросив у св. Ієроніма. У його житію ми читаємо: «Якось Різдвяної ночі святий Ієронім молився на колінах у Вифлеємській печері. Молився він із сльозами. Він розмірковував про тайну любові Божої, про чудо Його Воплочення. Він думав про волхвів, які в таку ніч принесли новонародженому Богові багаті царські дари. І каже:

• Святе Немовля, який же дар можу принести Тобі я, бідний нещасний, грішний? У мене немає нічого.
• Однак і ти, Ієроніме, можеш подарувати Мені щось , – долинула відповідь Господа.
• Що ж, Святий? Що я можу Тобі дарувати? – питає святий трепетно.
• Свої гріхи, Ієроніме, – відповів Господь.

Перед духівником

Отче! Я згрішив перед тобою, і вже не достойний називатися сином твоїм. (Лк.15,21)

Коли ми вже готові до великого кроку, тоді спішімо до духівника, гляньмо на нього як на батька, відкриймо своє серце. Щоб наша сповідь була угодна Богові, вона має бути щирою, правдивою, без перебільшень, проникнута смиренням та страхом Божим. Треба мати на увазі, що у священний час сповіді ми не повинні:

• просити, аби священик нас про щось запитував. Як уже згадували вище, сповідь – не допит; священик не може знати що ми таїмо у душі своїй;
• переносити відповідальність на інших і повідомляти щось про інших людей. Бо ж деякі звикли сповідати гріхи інших людей замість своїх! Звісно, що про гріхи інших говорити легше, і звинувачувати інших у своїх гріхах теж. Преподобний Іоанн Ліствичник радить: «Оголи, оголи свою рану перед лікарем Не встидайся, а кажи% «Рана моя, Отче, викликана моєю легковажністю і нічим іншим. Ніхто не винний у моєму гріхові, ані людина, ані диявол, ані тіло, ніщо інше, окрім мого нерадіння». А преподобний Ісаак Сирін додає: «Не звинувачуй нікого у якомусь гріхові, але вважай себе самого за все відповідальним та винним у гріху.»Отож, ми маємо брати всю відповідальність на себе та уникати само оправдання й недосказаності:
• розказувати довгі історії. Треба казати просто та конкретно. На Сповіді немає місця багатослів’ю, незначним подробицям, описанням. Деякі з нас, сповідаючи свої гріхи, неначе розповідають історію про когось третього без співчуття, без сокрушення сердечного, без розкаяння. Така сповідь без покаянного почуття нічим не відрізняється від простої бесіди. Однак бесіда – одне, а Сповідь – інше. Обговорення деяких тем та проблем може відбуватися в іншому місці та в інший час;
• сповідатися загальними словами та невизначено. До прикладу: «Я дуже грішний» або «Я у всіх гріхах винуватий» і т. ін.. Ми маємо сказати у чому ми виявилися недостойними любові Божої. Святитель Іоанн Златоуст навчає: «Недостатньо казати «я грішний», але треба згадати та сповідати конкретні гріхи»;
• розповідати про свої добрі справи та неіснуючі добродітелі. Ісус Христос каже: «коли сповните все що вам повеліли, кажіть: ми раби нічого не варті, тому зробили що мали зробити»(Лк. 17,10) Хіба ж є якісь добрі справи , якими ми можемо похвалитися? Адже ж якщо спробувати побачити глибинні рухаючи сили наших «добрих справ», наших «жертв», які, як нам ся видає, ми робимо й наших «добродітелей», яких ми маємо нібито вдосталь, то можна завстидатися. Майже усе покрите прихованим егоїзмом, самолюбуванням, лицемірством. Диявол, знаючи наші смердючі внутрішні пориви, аніскілечки не противиться нашим добрим ділам та добродітелям. Єдине, що виправдовує згадування про них на Сповіді, що при цьому буває легше розібратися у скритих мотивах деяких вчинків, відкрити та усвідомити глибинні стимули та передумови, які часто знецінюють все добре, що ми хочемо зробити. Це значить не те, що нам треба від усього доброго відмовитися. Просто на Сповіді є можливість вникнути  у наші мотиви дій, що допоможе нашим справам стати чистішими у подальшому;
• говорити про гріхи, в яких ми вже сповідалися, окрім тих, в які повторно впадаємо. Це на кшталт прояву невірства, бо таким чином ставимо під сумнів здійснення Таїнства;
• нарешті, щось приховувати, бо тим самим ми насміхаємося над Таїнством, але Бог принижений не буває (Гал. 6,7) Всевідущого Господа неможливо обдурити.

Після сповіді

Отець каже рабам своїм: принесіть кращий одяг і вдягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги йому… ( Лк. 15,22)

Коли наше покаяння та сповідь щирі, милосердний Отець із радістю надягає на нас «одяг» Хрещення. Він як Своїх улюблених чад поставляє нас у повне й досконале спілкування з Собою. Він знову вводить нас у Свій дім, у Свою родину.

Епітимії

Наш духовний батько, стоячи під благословенням Отця Небесного, дасть нам пораду як саме продовжувати боротьбу, скаже як саме виправляти свій шлях. Можливо він накладе на нас епітимію. Зупинімося коротко на тім, щоби розтлумачити собі. Ми наголошували, що Церква – лікарня душ і ті засоби, які вона використовує, мають на меті зцілення. Як навчає нас Шостий Вселенський Собор, «гріх – хвороба душі». Тому епітимії деколи бувають як покарання, але завжди – ліки, курс лікування своєрідний при хворобі душі. Вони накладаються головним чином для того, щоб людина усвідомила масштаб гріха та покаялася у ньому щиро.

Окрім того, епітимії не є даниною, яку ми сплачуємо як викуп за гріхи, немов би «відпусну грамоту» чи для того, аби звільнитися від докорів сумління. Вони ані в якім випадку не «викуповують» нас і не виправдовують перед Господом, Який не є нещадним диктатором, вимагаючим жертви. Великою мірою, епітимії не є покаранням.є Це – духовні ліки та духовне загартування, які нам надзвичайно корисні. Тому варто їх приймати із вдячністю та дотримуватися старанно.

Розрішительна молитва

Завершення Сповіді – розрішительна молитва. Ми схиляємо коліна і священик просить у Господа прощення наших гріхів. І Бог Отець Сам прощає нас, згідно Його правдивого слова: «Тим, що відпустите гріхи, відпустяться їм, а тим, що затримаєте, затримаються», себто «Кому пробачите гріхи – тим простяться, на кому зоставите – на тих зостануться» (Ін.20,23) Тут варто підкреслити, що ця молитва читається над тими, хто покаялися. Якщо ж у нас немає й натяку на покаяння, якщо ми не збираємося відмовлятися од свого гріховного життя, якщо відсутнє бажання щось виправити, тоді ті молитви не читаються. Але навіть якщо ми обманули духівника, а він її прочитав, вона для нас – недійсна.

ПОКАЯННЯ – ШЛЯХ БЕЗКОНЕЧНИЙ

Після Сповіді, коли душа очищена, варто бути особливо уважними. Багато хто кажуть, що у цей момент почуваються на душі з «полегшенням». Однак, сповідь – не наркотик. Саме після того, як ми покаялися, варто глибше усвідомити свою гріховність і постійно думати про те,  водночас відчуваючи безмежну любов Бога, Який приймає нас, не зважаючи на все наше нерадіння.

Наша боротьба з гріхом має стати непримиреннішою. Нам варто виправляти помилки свої, не повертаючись до тих самих гріхів, старанно виконувати заповіді Божі. Звісно, ця боротьба непроста. Вона болюча та гірка. На жаль, ми всі схильні вперто уникати лікування своїх страстей. Ми хочемо результатів негайно, щоб усе відбулося моментально. Ми люди кнопок, комп’ютерів, ми прагнемо, аби все змінилося одразу. Ми йдемо до духівника й вважаємо, що у нього якийсь магічний жезл, з допомогою якого нас можна дивно змінити. Але ж не забуваймо: той гріховний патологічний стан, що складався упродовж десятиліть, не може змінитися в одну мить. Священик – лікар душі, а не маг та пройдисвіт. Зцілення душі не може відбутися за кілька хвилин в результаті якогось чарівного випадку – воно відбувається по благодаті Божій, завдяки покаянню, єдиноборству з гріхом та настирливому подвигу.

Якщо ми посповідалися кілька разів, то це не означає, що ми пережили повноту покаяння. Покаяння – безконечний шлях, такий стан, який не переривається й ніколи не закінчується. Не може бути кінцевого пункту в покаянні, бо це означало би повне богоуподоблення, а для людини се неможливо. В одному дивовижному переданні знаходимо, як святі переживали покаяння.

«Говорили про авву Сисоя, що коли він став помирати і сиділи довкола нього отці… Раптом просіяло обличчя його, немов сонце. І сказав він їм: «Ось авва Антоній прийшов». І трошки згодом: «Ось лик пророків прийшов». І знову просіяло обличчя його ще більше і начебто говорив він із кимось. І запитали його старці: «З ким ти розмовляєш, отче?» Він відповів: «Ангели прийшли взяти мене, а я прошу щоби дозволили мені покаятися ще трошки». Кажуть йому старці: «Не треба тобі каятися, отче». Відповідає їм старець: «Запевняю вас, не бачу щоб я поклав бодай початок покаянню» А всі ж знали що він досконалий. І знову зробилося його обличчя, як сонце. Всі жахнулися. Він каже їм: «Дивіться, Господь прийшов і каже: «Несіть Мені сосуд пустелі». І в той час передав дух. І зробився наче блискавка. І сповнилася келія благоуханням»*

прп. СИСОЙ Великий

НА життєвім шляху завше є вірогідність, що ми знову впадемо у гріх. Але не потрібно засмучуватися. Лікарня покаяння завжди відкрита «Впасти у гріх притаманно людині. Залишатися ж у гріху притаманно не людині, а сатані», – говорять отці Церкви. Ось ще одна історія.

«Один брат запитав у Сисоя: «що мені робити, авво, коли я впав?»  Старець каже: Знову вставай». Брат йому своє: «Я встав і знову впав». Старець продовжує: «Підіймайся знову і знову». Тоді брат питає: «Доки ж так?» Допоки смерть тя не застане у добрі або в падінні. В чому знайдеться людина – в тому і відходить» *

Бог завжди нас чекає. Він нічого не відкидає.

«Один воїн запитав авву Міоса, чи приймає бог покаяння. Той заспокоїв з багатьма словами, а тоді пита: «Скажи, мені любий, якщо порветься у тебе плащ, ти його викидаєш?» Той каже: «Ні. Зашиваю та знову використовую». Тоді старець каже: «Якщо ти так бережеш одяг, то невже ж Бог не збереже Своє творіння?»*

УЧАСТЬ У ЄВХАРИСТИЧНІЙ ТРАПЕЗІ

і приведіть відгодоване теля та заколіть: станемо їсти та веселитися! (Лк. 15,23)

Неначе блудний син і ми, повертаючи від блудного життя, знаходимо Бога Отця, прагнучого нас із любовію. Він поспішає до нас, обіймає , цілує нас. Вводить нас у Свій дім та пропонує нам небесну Трапезу. Він причащає нас Свого Тіла і Крови. Він з’єднує нас із нашими братами та сестрами.

Православне Передання відстоює часте причастя Святих Христових Таїн. Те, що ми спостерігаємо зараз, коли деякі люди причащаютьс я три рази на рік, абсолютно неприпустиме і шкодить Церкві.

Древні християни причащалися майже щотижня. Святитель Василій Великий каже проте, що християни з його єпархії причащалися найменше чотири рази на тиждень. Для них було незрозуміло як це можна бути на Божественній Літургії й не причаститися, якщо людина не знаходиться під епітимією. Якщо б наші духовні предки прийшли у якийсь із нинішніх храмів і побачили таке неприємне явище, вони були б вражені та стурбовані.

На кожній Літургії готується просфора й вино для Причастя, звершується проскомидія. Ми призиваємо Бога, щоби Він перетворив хліб і вино в Тіло і Кров Христові. Бог чує наші молитви, Святий Дух сходить, чудо здійснюється. Господь готує для нас Свою Трапезу, призиває прийняти у ній участь: «Зі страхом Божим і вірою приступіте», а ми це відкидаємо, відходимо голодними, насичуємося лише оправданнями дешевими. «Хіба таким чином,  – запитує святитель Іоанн Златоуст, – ти не ображаєш Того, Хто тя покликав?»

У наш час, щоправда, ледь-ледь пробивається благословенне намагання просвічених духівників і християн зруйнувати ці хибні уявлення та повернутися до традиції частого причащання Святих Таїн.

Деякі з віруючих виправдовують своє ухиляння від Чаші тим, що причащання вимагає довшого поста.

Ще одна крайність: ми рідко сповідаємося. Більшість підгадують час на сповідь під двонадесяті свята, коли строгіше з себе питають і намагаються нічого не упустити. Однак, це погано для нас і для духівника, який  черз напруженість та великого напливу сповідників не може уділити уваги кожному. І коли час підтискає, сердечного спілкування не виходить.

Рецепти щодо термінів Сповіді та Причастя давати важко. У кожної людини свої особливості, свої потреби, разом із духівником вона може знайти ту золоту середину, яка найцінніша у духовнім діланню.

Але на чому варто зосередити увагу? На тому, щоб наше життя являло собою шлях покаяння, було підготовленим до Святого Причастя. Кожен день, кожної години, щомиті ми маємо жити із почуттям покаяння і з нетерпінням очікувати Божественної Євхаристії. Перебувати у такому настрої допомагає Послідування до Святого Причасті, яке добре б нам читати не тільки перед Причастям, але й постійно у щоденні. Ці прекрасні молитви настроять нас на покаяння, підготують до участі в Таїнстві. Коли ми привикнемо до покаянного почуття, до частого приступання до  Пречистих Таїн, наше життя знайде високий зміст, стане святом.

ХРЕСТ ПОКАЯННЯ 
Нумо ж тепер наш погляд підведімо на Голгофу, туди, де Син Божий узяв на Себе гріх світу і  Своєю Чистою Кров’ю омив нас од скверни гріха.

На Голгофі височіло три хрести. Усі люди у своїм життю несуть якийсь хрест, символом якого є  один із голгофських хрестів. Небагато святих, вибрані друзі Божі, несуть хрест Христа. Деякі сподобилися нести хрест розбійника, що покаявся, хреста покаяння, що веде до спасіння. А більшість, на превеликий жаль, несуть хрест того розбійника, котрий так і зостався блудним сином, так і не захотів принести покаяння. Хочемо ми цього чи ні, але усі ми  – розбійники. Постараймося ж, бодай, стати «благорозумними розбійниками».

ПІСЛЯМОВА

На завершення книги спробуймо на деякий час зостатися наодинці з собою, проаналізувати те, що відбувається у нашій душі. Можливо, перед мисленним поглядом деяких із нас пройде череда багатьох гріхів, які душать нас і роблять наше життя чимось на кшталт безвиході та безнадії. Ми відчуваємо, що у будь-якій ситуації диявол розставляє пастки між нами і Богом. Тоді виникає жахлива спокуса, яка наче диктує варіанти присуду. Один звучить десь так: «Земля – скопище гріхів, люди потопають у них. Що б ти не робив – все одно небезпеки чигають. Ти приречений на гріх. Для тебе нема іншого шляху, іншого вирішення окрім як уникати спілкування з людьми й страшитися зіткнення із світом. Тобі нічого не зостається,я к тільки відчувати занесену над тобою важку десницю нещадного ката Бога».

Другий же варіант вердикта прибадьорює: «Людино, не бійся нічого, ніяких гріхів не існує, диявола теж. Все це вигадали священики, аби керувати нами. Не слухай їх. Живи та насолоджуйся; роби що  душенька забажає, не зупиняйся ні перед чим . Заборон не існує, а є тільки одне життя – бери від нього що зможеш».

Здавалося б такі два взаємовиключні висновки, але ж при тому вони сходяться у одній точці: «Людино! Нема тобі надії!» І в тому велика неправда і велика омана, що має на меті довести до відчаю людей, пересікти усяку надію на спілкування з БОГом, на спілкування із собратом. Бо ж якщо усюди править гріх, то людині нічого не зостається, окрім як тремтіти перед БОГом і остерігатися людей.

Але ж якщо «ніщо не гріховне», то буде й безнадія. Оскільки  ми живемо  як нам ся подобає і ні з чим не рахуємося, то точно вже не зможемо любити ані Бога, ані людей. Як бо можливо любити когось, у кому ти не маєш потреби?

Ця книга написана з метою єдиною: показати тобі, православний читачу, шлях надії, покликати туди, де надія пересилила безнадію, де Христос призиває кожного із нас відкликнутис я назустріч. Між висновками «все – гріх» та «нич не грішно» існує царський шлях Церкви Христової. Христос прийшов, щоб допомогти саме грішникам. Нема людини без гріха, без гріха один Христос. Отож, Він не вимагає від нас стати безгрішними. Для того, аби наблизитися до Нього, достатньо мати усвідомлення своєї гріховності та впевненість у благодаті Божій: неможливе людям можливе Богові (Лк. 18,27)

Таїнство Сповіді не на словах, але на ділі є Таїнством. Людина приступає до нього із звичайним почуттям гріховності, а от після Сповіді почуває себе ще грішнішою. Однак, поволечки, якщо в неї є рішучість і прагнення до очищення, неосягненним чином вона починає відчувати що яку б безодню не приховувала в собі її душа, Христос поряд з нею, всередині неї; що Він приймає й любить людину такою, якою вона є – грішною. Покаяння допомагає нам, наскільки ми грішні, й у той же час дає нам зцілення. На Сповіді ми взнаємо, наскільки важко та прискорбне істинне покаяння. Проте, разом з цим укріпляємося у своїй впевненості у милосерді Божому.

Якщо страх і сумніви все ще гніздяться у нашій душі, то прислухаймося до Його людинолюбного зову: «Я – Отець, Я – Жених, Я – Годувальник, Я – Корінь, Я – Основа. Усе, що ти захочеш – це Я. ти ані в чому не будеш мати нестачі, я все тобі дам. Бо Я прийшов, щоб слугувати, а не для того, аби Мені служили. Я тобі – Татусь, Друг, і Гість, і Голова, і Брат, і Сестра, і Мати. Я – усі. Тільки прийди до мене як до рідного. Я став бідняком та бездомним заради тебе. На небесах Я заступаюся перед Отцем за тебе. Я явився на землю посланником Отця для тебе. Ти для Мене все: брат, співнаслідник, друг, товариш. Чого ж ти іще хочеш?»

Сповнившись дерзновіння, відповімо ж Господу Нашому Ісусу Христу:

«Владико Христе БОЖе, Іже страстями Твоїми страсти моя ізціливий, і язвами Своїми язви мої уврачевавий, даруй мні, много Тебі прегрішившему, слези умиленія; сраствори моєму тілу од обонянія животворящого Тіла Твоєго, і наслади душу мою Твоєю Честною Кровію од горести, єюже мя супротивник напої. Возвиси ум мой к Тебі, долу поникший, і возведи од пропасти погибели, яко не імам покаяння, не імам умиленія, не імам слизи утішительния, возводящия чада ко своєму наслідую. Омрачихся умом в житейських страстех, не могу воззріти к Тебі в болізни, не могу согрітися слезами яже к Тебі, Любве. Но,  Владико Господи Ісусе Христе, сокровище благих, даруй мні покаяниє всецілоє і серце люботрудноє во взисканіє Твоє, даруй мні благодать Твою і обнови во мні зраки Твоєго образа. Оставих Тя, не остави мене; ізиди на взисканіє моє , возведи к пажити Твоєй і сопричти мя овцам ізбраннаго Твоєго стада, воспитай ньі з ними од злака Божественних Твоїх Таїнств, молитвами Пречистия Твоєя Матере і всіх святих Твоїх. Амінь» (молитва по 19-й кафізмі)…