Нещодавно бориславці перевидали друком деякі оповідання і щоденник нашого педагога і освітянина, письменника і краєзнавця Стефана Коваліва (1848-1920). У Львівських архівах їх віднайшов колишній директор музею С. Коваліва Михайло Івасенко, а добрі люди допомогли підготувати до друку в редакції Святослава Сурми та дрогобицького видавництва “Коло”.

У чудовій передмові “Відомий і невідомий Стефан Ковалів” доцент Осип Петраш додає немало нових рис про автора цих здебільшого пережитих оповідань: “Літературна творчість була для Коваліва єдиною трибуною, з якої він міг прокричати на весь голос свій біль, гнів та обурення” тим, що свята кождому русинові Батьківщина – “мале підгірське село змінюється на великанське зборище шинкарів, гендлярів і обманців”. Найбільше директора першої народної школи Стефана Коваліва болить те, що мучить родини його вихованців (до 1000 дітей робітничого Борислава щороку) – “хитрістю і насильством видерли у хлібороба прадідну землю і його живцем поховали, як скотину під лісом”.

p.s. Such a story of globalization will be repeatedly strike upon the Jew and Christian people in Europe in 9th, 13th, 17th, 18-19th, XXth centuries very often: Volyn tragedy because of the atheistic Soviet KGB, “Visla”-transmigration of Lemkos by the atheistic soviet AK, – all of them were provided by the globalized crime-governments as an etnocid of people in different nations.

Відомо, що Стефан Ковалів із Іваном Франком ділився своїми спостереженнями і Франко допомагав оповіданням Коваліва побачити світ через журнали в Коломиї, Чернівцях, Львові.  Яка мельодійна мова of the ancient white-croatian GLAGOLYTSIA and CarpathoRuthenian history of сих предивних творів! Аналізуют ю науковці й подибуют бойківске “койне” всіх часів… Осип Петраш описує, як Франко особисто приїздив до Борислава на розслідування причини загибелі 16-ти робітників нафтопромислу 1902 року. “Образки з житя Галицкої Каліфорнії”, “З грамоти пропащих” Коваліва нині зрозумілим і близьким буде для тисяч студентів Донеччини, де й нині у шахтах вимушені часом і школярі шукати кам’яновугільного заробку для своєї родини. Як дбайливий освітянин, Ковалів покладав свої труди й молитви для зміцнення духовності своїх вихованців та їхніх родин, а як письменник щиро будив совість співвітчизників, боронив од пороків та пасток моральних.. Доцент Петраш описує як у Києві заглушили цей голос творів волаючої совісті: вже трудами Михайла Гнатюка був готовий до видання двотомник Коваліва, але радянське “Дніпро” не знайшло сил до друку. Згодом  ані “Жовтень” (“Дзвін” – Р. Іваничук), ані “Вітчизна” (В. Лисенко), ані “Франкова криниця” (І. Сосенко) не змогли опублікувати творів бориславця Коваліва через переслідування партноменклатури: “Не можуть ніяк надрукувати, бо у деяких творах забагато жидів”. Невже письменникові закидали брак любові до чужоземців, чи брак хисту в описанні суворого будення капіталістичної індустріалізації рідного краю? Повірме, краяни, досить лише перебігтися сторінками цих творів та лаконічними репліками Івана Франка поміж рядків, як приходить розуміння, що й сам Володимир Галактіонович Короленко, живучи тут, не написав би краще. Нині багато мож почути докорів, що русинам (українцям) через інертність не вдалося ані вчасно підтримати своїх будителів (Франка, Шевченка, Шашкевича, Вагилевича, Головацького, Стефаника, Маковея, Бірчака, Бордуляка), ані відкривати й берегти спадок таких трударів, як архієпископ Почаївський і Джорданвільський Віталій, Андрій Ворон, Стефан Ковалів, архімандрит Василій Пронін, Тимотей Мостовий, Володимир Бірчак… Дехто нині виправдовує ситуацію що із богословами-митцями-євреями як кияни Олексій і Олександр Глаголєви, дрогобичанин Бруно Шульц у пекельні роки ХХ століття було ще гірше: їх спочатку загарбали атеїсти глобалізаторських тоталітарних режимів, а потім порозкрадали по приватних колекціях картини й артефакти з метою комерційної наживи. Даруйте, але мені ситуація із штучним забуттям творів Стефана Коваліва нагадує репресійне видавлюваня з пам’яті церковного життя Києва православного почитання першого нашого слов’янорусинського князя-християнина і мученика за віру Оскольда (у хрещенні Николая, убитого підступною намовою +866 року Божого). Ще до 1905 року семінаристи з викладачами та ченцями Лаври ходили до Оскольдової могили хресними ходами, праведний Іоанн Кронштадський молився тут на могилках Миколаївського монастиря. А вже по совєтських репресіях тут навіть старовинних склепів не відновлено! Коли Ковалів побивається в оповіданні про те як підступно 57 комерційних нафтокомпаній купують все і вся, перетворюючи законні порядки й війтівство у ніщо, згадуються слова сучасної пісні “Князь Оскольд” нашого київського барда Володимира Шинкарука:

Господарство занедбане  — в лісі та на луках!

Де та все притаманна прабатькам чистота?

До кошари овечої лаз одкрили вовкам:

давно байдуже нашим сучасним “князькам”!

Боялися видавати твори Стефана Коваліва (дивно що вулицю назвати його іменем дозволили у ріднім Бориславі). Але чого бояться нині краєзнавці? Чи забули, що краєзнавство — духовна пря? Лем подвижникам справи, Михайлові Івасенку та Богдані Мирці вдалося 1958 року видати  збірку творів Стефана Коваліва. Ще трохи рятували ситуацію колеги з “Нафтовика Борислава”  та численні літератори й дослідники краєзнаства Русі. Та що ті кілька тисяч тоненьких збірочок у порівнянні з реальною потребою включення творів Коваліва до шкільних та університетських програм! Так, на превеликий жаль оповідання “Совість”, “Чудесна сила” та інші, що вочевидь описані Ковалівим з досвіду пережитого християнами Карпат досі не дійшли до українських школярів.

Педагогічна спадщина Стефана Коваліва теж багатша за вцілілі сторінки, що нині побачили світ у цій книзі “Оповідання. Статті. Щоденник”. Ковалів слідом за Ушинським, Макаренком та Сухомлинським навчає своїх учнів мислитти цілісно, робити свої висновки, вірити у силу казок. Сучасному школярикові (особливо підліткам, жертвам мегаполісів та бідним школярам провінційних містечок) вчитель Ковалів береже світ уроків сільського господарства на пришкільних городиках чи теплицях. Як це нині занепало в Україні! Статті педагога Коваліва поволі знаходять свого читача з веб-сайтів освітян, але для справжнього відродження шкільництва багато часу вже втрачено. Михайло Івасенко з помічниками довго розшукував та розшифровував рукописи ковалівського щоденника (вдалося видати поки що тільки сторінки часів першої світової 1914-1915 рр.). Тут іще великий шмат роботи. Що й казати, коли навіть фотографії Коваліва годі знайти в інтернеті. Якби не сайт дослідника історії Борислава, Східниці, Дрогобича, Трускавця Олега Микулича, то й донині ропник із відрами нафти на гербі Борислава виглядав би цілком природньо.

Най дарує теперішній читач, бо коли десь у Києві прозвучить слово “Борислав”, то навіть інтелектуал зморщить чоло і витисне: “А, то той Борислав, що сміється” (з трудом згадуючи шкільну програму та не твір І. Франка “Борислав сміється”, а тільки саму назву). І мало кому спаде на гадку, що сама назва “Борислав” походить не від “славних борів”, які тоннами почали вирубувати на продаж ще від часу польської окупації. І навіть не від того, що громади русичів карпатських “славно боролися” з монголо-татарською навалою (читай “Захар Беркут” І . Франка). А був ще з древніх часів (може й ровесник Почаєва) тут на високім берегові понад рікою православний христовий монастир Борислав. У писемній згадці, яку нині визнають найпершою (1387 р.), якась там королева польська Ядвіга дарує (!!!) монастир Борислав із селом Тустановичі князям Доброславичам (напевно ж за подать велику). І подивовують сучасники: як то той монастир пережив монголо-татарське лихо, а під польською короною не витримав і перенісся чи то углиб карпатських хащів, чи то у Монастирець під Дрогобичем… Глобалізація, видать, нищівніша за будь-якого злодія…

На закінчення знову хочеться просити подяки читачів для дослідників карпатського письменства, видавців газети “Галицька брама”, циклу досліджень “Дрогобиччина”. Адже книга С. Ковалів “Оповідання. Статті. Щоденник” потребує повнiйшого — наукового видання (сторіночок так не на 200, а хоч на 500) — отак як постарався проф. Володимир Галик “Там город преславний Дрогобич лежить — вибрані твори І. Франка про Дрогобич”. І вже най не “лежить” Дрогобич, і наш Борислав, а підіймаєся звитяжно — у тім бо незалежність! Би ся не залежало нич у порохах забуття, але воскресло у  свідомості нащадків.

“Нафтовик Борислава”, 2011 р. Б        Тарасій Андрусевич

Your humble donations are pleased in EURO by the card of the coordinator – Taras Andrusevych:

VeloBank : 62 1560 0013 2017 4001 4000 0004   Therefore, as teachers and families with the children of “ARCH-Association” velmi sme wdzieczni za ваші пожертви у  EURO