Обітниця –  Геть сквернослів’я!

Багацко страшного довелося нашим прадідам увидіти в війні – виділи, як у час бомардувань будинки розбивалися в повітрі наче подушки, як вчителів та директорів шкіл били на допитах у НКВД, а хати й стодоли газдів Слобожанщини гестапівці спалювали разом із худобою…  “А мы молоді, – згадує старенький дідусь, – нам усім ся жити хтіло. І ось мы, шестеро друзів з артилерійского відділення (всі хрещені, у всіх хрестики на грудях), вирішили: а нуж бо, легіні, будеме жити з Богом. Усі з ружных областей: я з Сибіру, Михаїл Михеєв – з Мінску, Леонтій Левко – з Україны – міста Львова, Михаїл Королев та Константин Востриков – з Петрограду, Кузьма Першин – з Мордовії, де ся вродила матуся Аліпія Голосіївська. Всі смо ся змовили, би через усю ту войну ниякого хульного слова не вимовити, ниякої гнилизни роздратування не проявляти, ниякої образи одне одному не завдавати.

Михаїл БОЙКО з Києва у 1944 році

Де б мы ни були – завше ся молили. Біжиме до гармати, хрестимеся:

– Господи, поможи! Господи, помилуй! – кричали, як могли.

А довкола снаряды ся рвут, та й літаки просто над нами летять – винищувачі німецкі. Лем і чути згори: вжжж! – не втигли стрільнути, він так пролетів. Слава Богу – Господь милував.

Яся не бояв хреста носити, думаю: буду захищати Отцюзнину з хрестом, і кедь навіть будут ми судити за то, що я богомолец, – то нико не поставит ми в докір же  я кого зобидив чи кому зле зробив…

Нико з нас не лукавив. Мы так любили кождого. Захворіє ко маленько, простыне чи ще що – й друзі оддают му свою долю спирта, 50 грамів, яку давали на випадок морозу нижче двадцяти восьми під нулем. Й тим, хто послабіш, так само спирт давали – бы ся вони пропарили хороше. Частіше всего віддавали Леоніду Колоскову.

– Льонько, пий!

– Ох, спасиБі, хлопці! – оживає він.

І уявіт-но собі, же нико з нас не ста п’яницьов по війні…

Якось-то у час атаки Бог явив нам перше чудо:

        «Господь наказав: ВЖЕ забери геть солдатів!…»

Ікон у нас нич не было, но у кождого під сорочков хрестик. І в кождого гаряча молитва та слезы. Дяка нетутешна за чудно Боже діло.  І Господь нас зачав рітувати у страшных ситуаціях.

Як у 1943 году нас перевели в Сестрорецьк, в акурат на Світлій седмиці. Одне одному прошепотіли «Христос воскресе!» – та й гов копати окопы.Раптом перед якоюсь хвилею мене мов бы голос обсмикує зсередини: «Геть ВЖЕ бери солдатів, відбігайте за хату, все тут рознесе». Я кричу одразу, як зумазшедший, смикаю дядю Колю Вострикова (йому літ сорок, а нам по двайцять було).

– Чого трясеш? – кричит він.

– Миттю жени удси! – Кажу. – Зара ту все знесе!…

Ми лем скочили до хати, як і хвилі не минуло і снаряд на тому місці, де мы былисмо, зробив велику воронку… Приголомшені солдатики зо слезами обійняли мене. А дякували не мені – а Богови. Авадь сись голос заскочив нас по тім обітуванні братськім – і кедь би не молитва, то  я, й мої друзі-побратими давно бы вже були в землі. Мы тоді затямили: то Господь за нас ся заступає.

Кулько раз так спасал Господь от страшної гибелі! Мы топли в воді. Горіли уд бомбы. Двічі машина нас придавлювала… Як то їдеме – зима, темна ніч, тре переїздити з выключеными фарами озеро. А тут снаряд летит! Перевернуло нас. Гармата на бік, машина набік, усі мы пуд машиною – не можеме вылізти. Но ж ні їдного снаряда не розірвало на нас.

А ось прибули до Східної Прусії, йой туйка страшна была бойня! Вогень суцільний. Летит д’горі цапками все – ящики, люди, кавалки машин! Вкруг ся рвут бомбы. Я впав та виджу: літак пікірує, а бомба летит – просто на ня. Я хіба ся встигаву перехрестити:

У отця МИХАЇЛА БОЙКА ще при житю було 33 онуків!

– Неньо, мацю! Простіт ня! Господи, пробач!

Знаю, же ся перетворю на фарш. Не просто труп, а фарш!.. А бомба чогось ся розриват перед гарматов. Я – живий. Мні лем каменюков по правій нози  дало – думаву в ту мить: “все, ноги не є”. Зиркнув – ні, нога ціла. А поряд лежит камінь.

Но все ж среди сих бід живий ся зостав. Тілько осколок доси пуд хребтом.

 «Такої радости в житю бульш не было» 
Побіду мы стріли у Східній Прусії, містечку Гумбіннен пуд Кеніксберга. Як раз ночували в великій хаті – уперше за всю війну! Печі натопили. Всі лягли: тепло, тихо й затишно. А потім хтось закрыв трубу. Вертаю з вахти: кого се тягнут? двері одкрыли. Вчаділи всі, но, слава Богу, всі живі. І ось нарешті Перемога!!! Отут мы ся радували! Тої радости не забудеш ненич! Такої радости в моїм житю нігде бульш не было.

Протоєрей Михаїл БОЙКО з Деміївскої церкви  та Кирилівского монастря (КИЇВ)

Мы встали на коліна, молиме. Йой, як мы ся молили, як Бога благодарили! Обнійнялиси, слезы текуть струмками. Никаєме одне на одного:

– Льонька! Мы живі!

– Петько! Мы живі! Йой!

Й пак плачеме уд щастя. Тоді гайда на річку одпічнути – там у ярку потічок Писса. Знайшлисмо там копичку сіна: грієме ся пуд сонцем. Купати ся было холодно, но мы все ж у воду скачеме – фронтового бруду накипи би здерти швидше. Мыла не было – то мы ножами старали веричи з ся тоту стару шкіру разом з вошами…

А товди айно листи рідным писати –  неньку, я здоров! А неньо муй на Новосибірску рахувавси  «врагом совітскої власти», но кулько душі поклав за людий добрих!

То й нынька, кедь інший ворог глобальний загрожує РІДній земли – ворог, же хоче розтоптати юй душу, – чей же не мусиме сокотити Отцюзнину, житям своїм, як вчат нас прадідикы наші?..

                                                                                                                                                                                                               за авторизованим перекладом із книги протоєрея Валентина Бірюкова

«На землі мы тілько ся учиме жити»

На світлинах – отець МИХАЇЛ БОЙКО з Києва