Музикант і педагог Ірина Яківна Маркевич (дівоче прізвище Миколаєвич) (1912-2003)

усе своє творче життя пов’язала з Бориславською дитячою школою мистецтв.

Провідний викладач фортепіано виховала багато музикантів, які нині працюють у різних галузях культури і мистецтва.

Народилася вона в інтелігентній родині вигнаних з Польщі лемкув на Тернопільщині. Батько Яків Миколайович походив із багатодітної селянської родини. Здобув педагогічну освіту і працював інспектором народних шкіл Тернополя. Мати, випускниця гімназії, володіла іноземними мовами і чудово співала. Сестра і брат Ірини здобували освіту у Гентінгені (Німеччина). Сестра стала стоматологом, а брат викладав фізику й математику у Львівській політехніці.
Загальну й початкову муз.освіту Ірна здобувала у Тернопільській гімназії. У 1930-х роках тодішня влада Юзефа Пілсудського проводила “політику санації” (жорсткого переслідування культуротворчих ініціатив непольського населення). Оссобливо гнобили русинів, які не піддавалися насильному ополячуванню. За читання й поширення українськомовної літератури її відрахували із 7 класу гімназії. Виключно впливові батька Ірині вдалося перевестися й зразково закінчити Перемиську гімназію. По тому — до Львівського музінституту, де її навчав відомий педагог і піаніст Леопольд Мюнцер. Серед студентської молоді вона тут товаришувала з такими відомими особистостями, як Ірина Крих, Марія Конрад-Сковронська, Галина Левицька…
Багате й розмаїте музичне життя довоєнного Львова давало натхнення до пізнання цего фаху. В спектаклях Львівської опери брали участь Соломія Крушельницька, Модест Менцинський. Відбувалися сольні концерти цих митців, де разом всі мали можливість виконувати народні пісні та твори українських композиторів. На майстер-класи приїздили професори із Відня, Праги, Кракова. Музичне життя міста висвітлювали 5 !!! газет і журналів. Серед них “Артистичний вісник” друкував статті й рецензії С. Людкевича, В. Барвінського, Ф. Колесси…
1938 року Ірина виходить заміж за Романа Маркевича з юридичного факультету Львівського університету… Аж ось 1939 року для інтелігенції настають важкі часи: масові арешти “ворогів народу”, висилання до Сибіру, розстріли… Родині Маркевичів теж довелося тікати зі Львова й переховуватися. Спочатку в Тернополі, потім у Перемишлі, де всіх утримувала сестра — Марія Миколаєвич. Після комуністичних переділів княже русинське місто Перемишль увійшло до складу Польщі. Родину Маркевичів з трьома маленькими дітьми і четвертим немовлятком у товарних вагонах разом із іншими русинами-лемками вивезли на Донбас. Проте за допомогою добрих людей у Львові вони вислизнули і втекли.
Опинившись без жодних засобів до існування у повоєнному Бориславі 1945 року, Ірина Яківна пішла до православної церкви Вознесіння Господнього. Настоятель звернувся до громади і парафіяни почали підтримувати родину Mаркевичів. Деякі християни настільки переймалися братньою підтримкою, що одній парафіянці приснився сон, що в неї на горищі є мішок квасолі. Вона вдосвіта побігла на горище і … диво — знаходить полишений кимось повен мішок квасолі. На радощах однесла Маркевичам, що стало в нагоді! Тодішній дяк Вознесенської церкви узяв Маркевичів до себе й у одній кімнаті мешкали семеро дітей та четверо дорослих.
1949 року Ірина Яківна влаштувалася муз.керівником дитячого садочку, а 1952 року вона — провідний викладач фортепіанного відділу. Першим і найкращим викладачем Ірина була аж до виходу на пенсію (1967 р.) А життя їхнє було нелегким, адже ж доводилося приховувати, що вона — дружина священика. Її чоловік — Роман — служив у Лішні під Дрогобичем. Тут при церкві він і похований. Хоч Ірина Яківна й не займалася політикою, але постійно відчувала на собі переслідування спецслужб КГБ. Одного разу, вийшовши на перерву до учнів, вона повернулся до класу і помітила, що нотні збірники на її столі лежать не так, як завжди… Вона стала швидко переглядати їх і о жах… Портрет Сталіна в одному з них був розмальований та списаний лайливими словами. Знищивши підкинутий папірець, вона повернулася до класу. Колеги по роботі зайшли до неї з проханням показати збірки партитур. Одна із них поспіхом гортала книжки із блиском в очах. Не знайшовши нічого усі вийшли. “Бог врятував мене і моїх діточок і цього разу” – сказала собі Ірина.
На зміну перевіркам на політичну лояльність прийшли перевірки на професіоналізм. Були звинувачення, що вона “мучить дітей технічними вправами”, “муштрує їх всупереч радянській педагогіці”. Абсурдність цих звинувачень спростовувало саме життя: її учні були кращими у школі. Ірина Яківна була педагогом од Бога. Глибокі знання теорії музики, педагогіки, методик навчання гри на фортепіано, допомагали їй максимально викладатися під час уроків — усю душу вкладала вона в навчання учня. Уважно вислуховувала вихованців, зауваження робила чітко і зрозуміло. Була зразкова у поведінці, в мові, яка щедро пересипана галицькими колоритними образами, виділяла її з-поміж оточення. Коли учень робив успіхи, вона поважно схвалювала його старання тактовно-німецьким “langsam aber sicher” (повільно, але впевнено). Русинська вдача й європейська освіта поєднювалась у ній в усьому — як був чисто прибраний клас, провітрене приміщення, чиста клавіатура інструменту. На уроках Ірини Яківни панувала атмосфера відкритості й довіри, отож учні почували себе вільно.
Пригадуючи свою вчительку, її перший учень Анатолій Андрусевич (Посмертно доцент Вищої музакадемії М. В. Лисенка у Львові) розповідає: “Я навчався у 6-му класі загальноосвітньої школи, коли моя мама 1952 року привела мене, 12-річного хлопця, до музичної школи. Перевіривши мої дані, зарахували мене у клас Ірини Яківни, яка одразу повідомила мене, що працювати мені доведеться наполегливо, щоб виконати семирічну програму за 5 років. Такому успіху я завдячую наполегливій методичній роботі зі мною викладача, головною рисою котрої згадую пунктуальність, обов’язковість у роботі. Ірина Яківна велику увагу приділяла вправам, була скупа на похвали, але щиро раділа успіхам… Після мами вона була найближчою людиною для мене”.
За словами доньки Володимири, Ірина Яківна свою любов до музики, української пісні переносила у клас і нею щедро обдаровувала учнів. Музична школа була для педагога другим домом, де вона працювала не тільки у визначений час, але й затримувалася надовго після уроків на додаткові заняття перед іспитами та звітними концертами. Ірина Яківна з повагою ставилася до колег, згадувала добрим словом директора п. Журавля, Ярославу Лоєк, Григорія, Григорія Піцюру, Антоніну Кшишовську. Великою наснагою обдаровувала учнів Анатолія Андрусевича, Марію Бринич (Гец), лемка Ярослава Бодака, Наталію Ломако, Олександру Дмитрієву (Папка).
Колишня викладач музшколи Антоніна Кшишовська згадує: “Коли я почала керувати молодіжним хором церкви св. Анни, Ірина Яківна приходила на службу, уважно слухала, а потім аналізувала звучання хору, радила мені як його покращити. Мала незвичайно тонке відчуття тембру й гармонії. Любила вишивати, мережити, дуже тішилася косівським ліжником, який їй подарували колеги при виході на пенсію. До глибокої старості не втрачала цікавості до новинок музичного життя.”
Ця дивовижно аристократична людина щедрої душі та християнської вдачі не вписувалась у рамки “нової радянської людини”, але вона змогла під тиском переслідувань та підозр виховати своїх 4 дітей, дати їм вищу освіту і поставити на шлях мистецтва десятки талановитих учнів і учениць, залишившись у їхніх долях світлим образом, вартим поваги й наслідування.
Марія Бринич, Ярослав Бодак

“Нафтовик Борислава” за 14 липня 2004 р.